Читати книгу - "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"

кабіни щось срібне, що скидалося на шкіру риби, яка ніколи не бачила сонця.

– Месьє Баленсіаґа хотів би, щоб ви мали цю сукню.

– Я мушу зупинитися. Я купила вже більше речей, ніж повинна, щодня щось докуповувала.

– Але приміряйте, будь ласка. Напевно ви її візьмете. – Продавчиня усміхнулася. – Та й ціна буде така, що ви залишитесь задоволеною. Дім моди Баленсіаґи хотів би, щоб ви носили його вбрання.

Ліліан вдягнула те срібне «щось». Воно було майже перлового кольору, але замість зробити її блідішою, додало барв її обличчю і рукам, оздоблюючи їх золото-брунатним відтінком.

– Я візьму її, – зітхнула вона. – Таку сукню відкинути важче, ніж залицяння Дон Жуана й Аполлона.

Не завжди, але в цей момент саме так і було. Вона жила в невагомому, сірому та срібному світі. До полудня довго спала, потім ішла до Баленсіаґи, відтак мандрувала без мети вулицями, а потім сама вечеряла в готельному ресторані. Ресторан належав до найкращих у Парижі, хоча вона про це раніше й не здогадувалася. Вона не прагнула товариства й не дуже відчувала брак Клерфе. Анонімне життя, яке різко напирало на неї з вулиць, кав’ярні й ресторану, було доволі потужне й незвідане, тому вона не відчувала, що її особисте життя чимось обділене. Ліліан дозволила течії підхопити її, натовп ніс її, але не жахав, вона любила його, бо він був життям, невідомим, безглуздим життям, що марнується на безглузді вчинки, які вигойдувалися на його хвилях, наче буйки на морі у вітряну погоду.

– Ви зробили гарні закупи, – сказала продавчиня під час останньої примірки. – Ці сукні ніколи не вийдуть з моди. Ви зможете носити їх роками.

«Роками…» – подумала Ліліан з легким трепетом і усміхнулася.

9

Прокинулася вона, ніби під лагідним хмелем. Майже два тижні провела серед суконь, капелюхів і туфель, наче п’яниця в пивниці. Коли доставили перші сукні, вона послала рахунки стрийкові Ґастонові, який, щоправда, передав їй до готелю місячну пенсію, але крім того – ні гроша. Віднікувався, що оформлення займає багато часу.

Наступного дня з’явився знервований Ґастон. Він покрутився трохи готелем, повідомив, що вона безвідповідальна, і несподівано зажадав, щоб переїхала до нього.

– Щоб ти мене мав під контролем?

– Щоб ти заощаджувала гроші. Це злочин – витрачати стільки на сукні. За такі гроші вони мусили б бути із золота!

– Вони і є із золота, тільки ти цього не бачиш.

– Розпродати добрі акції, що приносять відсоток, задля кількох ганчірочок! – лементував Ґастон. – Треба тебе віддати під опіку!

– Спробуй. Кожен суддя у Франції мене зрозуміє і натомість почне за тобою спостерігати. Якщо ти якнайшвидше не повернеш мені мої гроші, я куплю удвічі більше суконь і надішлю тобі рахунки.

– Удвічі більше ганчірочок? Та ти…

– Ні, стрийку Ґастоне, я не шалена, то ти шалений. Ти, що не дозволяєш собі нічого зайвого, аби кілька спадкоємців, яких ти ненавидиш і ледве знаєш, розтринькали потім твоє майно. Але не говорімо вже про те! Лишися на обід. Тутешній ресторан винятково добрий. Я вдягну для тебе одну з тих ганчірочок.

– Це виключено! Розтринькувати гроші ще й на…

– Я тебе запрошую. Я маю тут кредит. Під час обіду зможеш мені далі розповідати, як живуть розсудливі люди. Тепер я голодна, як лещетар після шести годин тренування. Ні, навіть дужче! Примірювання дуже сприяє апетитові. Почекай на мене внизу. За п’ять хвилин я буду готова.

За годину Ліліан зійшла вниз. Ґастон, блідий від злості й довгого чекання, сидів за столиком, на якому стояв якийсь вазонок і лежало кілька журналів мод. Він не замовив собі навіть аперитиву. Ліліан мала велику втіху з того, що він не відразу її упізнав. Зате, коли побачив, як вона спускається тьмяно освітленими сходами, підкрутив вуса, випростався й окинув її поглядом старосвітського завсідника.

– Це я, стрийку Ґастоне, – сказала Ліліан. – Сподіваюсь, ти знаєш, що таке інцест.

Ґастон закашлявся.

– Дурниці, – прохрипів він. – Просто я погано бачу. Коли я бачив тебе востаннє?

– Два тижні тому.

– Ні, я не про те. Раніше.

– Десь чотири роки тому – я була тоді заморена голодом і геть розгублена.

– А тепер?

– Тепер я й далі заморена голодом, але дуже рішуча.

Ґастон витягнув із кишені пенсне.

– Для кого ти купила ці вбрання?

– Для себе.

– Ти не маєш жодного…

– Єдиними чоловіками в горах, які підходили до одруження, були інструктори лещетарів. У комбінезонах лещетарів вони презентуються непогано, а так виглядають, як селяни, вифранчені на свято.

– Отже, ти цілковито самотня?

– Авжеж, але не так, як ти, – відповіла Ліліан і рушила до ресторану.

– Що б ти з’їла? – запитав Ґастон. – Звичайно, то я тебе запрошую. Сам я не голодний. А що для тебе? Напевно, щось легке? Омлет, фруктовий салат, трохи води Віші.

– Для мене, – перебила його Ліліан, – на початок морських їжаків… дванадцять штук… і горілку.

Ґастон зиркнув у стравопис.

– Морські їжаки шкідливі для здоров’я!

– Тільки для скнар. Зараз ними всі обжираються, стрийку Ґастоне. А ще я хочу куряче філе.

– Чи воно не загостре? Може, краще візьмеш варену курку або вівсянку? Вам давали в санаторії вівсянку?

– Авжеж, стрийку Ґастоне. Вівсянок і варених курей я наїлася на все життя в горах з виглядом на прекрасну природу. Досить! До м’яса замов для нас пляшку «Шато Лафіт». А може, ти не любиш?

– Я не можу собі на таке дозволити. Я дуже зубожів, моя люба Ліліан.

– Я знаю. Тому вечеря з тобою стає такою драматичною.

– Чому?

– Бо в кожному випитому ковтку є крапля крові твого серця.

– Тьху, до дідька! – заговорив раптом Ґастон цілком нормальним голосом: – Що за образ! І це, п’ючи таке вино! Побалакаймо про щось інше. Я можу спробувати твоїх морських їжаків?

Ліліан подала йому тарілку. Ґастон з’їв похапцем три. Він усе ще намагався заощадити на їжі, але вино пив на пару з нею. Він-бо за нього платив, то хотів бодай свого не втратити.

– Дитинко, – сказав, коли пляшка спорожніла, – як час летить! Я пам’ятаю тебе, ще як…

Ліліан відчула короткий, гострий біль.

– Я не хочу вже про це чути, стрийку Ґастоне. Поясни мені одне: чому мене назвали Ліліан? Я ненавиджу це ім’я.

– То твій батько.

– Чому?

– Хочеш, може, лікеру до кави? Коньяку? Шартрез? Арманьяк? Я міг би й здогадатися! – Ґастон відчутно розтанув. – Отже, добре, два арманьяки. Так, твій батько.

– Що?

Марабу примружив одне око.

– Замолоду він провів кілька місяців у Нью-Йорку. Сам. Пізніше наполягав, щоб тебе назвати Ліліан. Твоїй матері було однаково. Потім я чув, що