Читати книгу - "Лицар з Кульчиць"

одне маленьке віконечко, крізь яке заходило місячне світло разом зі свіжим повітрям. Під стіною лежав куль свіжої соломи, на котрій, очевидно, йому доведеться спати цілу ніч.

– Юрію! Юрку! – раптом почув шляхтич згори і повернувся до віконця. – Це ми: Ручка і Сметанка! Як ти тут?

– Як корова по телятю, – стогнучи відповів Кульчицький, підвівся і рушив до віконця.

– Вони що тут зовсім показилися?! – обуренню Ручки не було меж. – Зараз ми підемо до кошового, запитаємо, що то за холєра така!

– Облиш, братику, – стримав Юрій. – Брюховецький мене сюди спровадив, а будете бунтувати – і вас посадить. Знайдіть краще Миколая Бакальця, нехай він Сірка за мене попросить. Кажуть, то є справедливий отаман, розбереться.

– Гей ви, чого там стали? – раптом десь збоку почувся голос Воротила.

– Ти б хоч води йому дав! – у відповідь гаркнув Сметанка.

– Зараз як тобі дам, то не донесеш! – голос чувся усе ближче.

– Давайте, йдіть, – попросив Кульчицький, і хлопці швидко зникли.

За якусь хвилю Воротило і справді приніс відро води, щоби Юрій міг помитися і втамувати спрагу.

– Тут іще хліб…

Помившись, Юрій сів на своїй лежанці, спершись на стіну, й почав поволі жувати хліб. Губи і ясна якраз почали пухнути, тож їсти було досить боляче. Та він мусив – потрібно набиратися сил.

Раптом почув якийсь стогін. Прислухався. Невже причулося? А може, це дух чийсь стогне неприкаяно? Он і ворушиться щось у протилежному, найтемнішому куті.

– Хто тут? – запитав Кульчицький.

У відповідь – мовчанка. Цікавість переборола обережність, тож Юрій поволі почав сунутися туди, намагаючись щось побачити.

На соломі лежав чоловік. У темряві важко було розгледіти його обличчя, але навіть так Юрій зрозумів, що того дуже сильно трусить.

– Хто ти, товаришу? – ще раз запитав.

– Аллах акбар, – почув тиху відповідь.

– Ти що, турок? Татарин? Як тебе звати? Я – Юрій. А ти?

Чоловік нічого не відповів. Кульчицький набрав у горня води, відламав кусень хліба і вже з тими гостинцями повернувся до чоловіка.

– Бери, поїж. Та не бійся, братику, я тут так само, як і ти. Хіба ж не бачив, як мене тут прав Воротило? Давай, треба поїсти, бо, бачу, геть тобі тут кепсько.

Очевидно, турка заспокоїла розважлива мова Кульчицького. Тремтячою рукою він узяв горня і спробував піднести його до рота. Юрій допоміг, так що чоловік жадібно почав пити.

– Не поспішай, братику, водичка ще є. Ого, та ти увесь гориш!

Чоло турка і справді було дуже гарячим. Кульчицький зняв свій сіряк і окутав ним чоловіка.

– Тобі треба зігрітися.

За якусь мить турка перестали бити дрижаки, він заспокоївся. Напевне, заснув. Ну і добре. Кульчицький повернувся на своє місце і зарився у солому: осінь хоч і була ще теплою, але ночі вже були холодні і спати в одній сорочці було годі.

Кульчицький прокинувся зі сходом сонця – таки змерз. Довелося ходити по льосі, щоби хоч якось зігрітися. Товариш по нещастю, схоже, спав, принаймні не рухався.

Десь за годинки дві двері відчинилися, зайшов Воротило.

– Що, скучив за мною? – запитав чубатий.

– Прийшов катувати?

– Поки що ні. Поїж наразі.

Запорожець подав йому хліб, однак Кульчицький не поспішав брати.

– Цей чоловік, що отам лежить, може до вечора дійти. Якщо ти християнин, якщо воїн, до принеси йому миску теплої юшки.

Воротило насупився:

– Ти про бусурмана? Так я ж йому носив, тільки воно, іродове зілля, відмовлялося, викидало. Тож нехай іде до дідьчої мами!

– Твоє діло принести! – наполягав на своєму Кульчицький.

Петро глянув на нього впритул, ткнувши хліб у руки.

– Дивися, щоби твій норов боком тобі не виліз!

Вийшов.

Кульчицький знову поглянув на турка – той і далі не рухався, обернувшись до стіни. Юрій почав ходити взад-вперед, намагаючись якось зігрітися та розважитись, однак холод таки дошкуляв, а у голову нічого путнього не приходило. До того ж боліло побите тіло.

Раптом двері відчинилися, всередину ввійшов Воротило.

– Тримай!

В руках у нього було дві миски з гарячою рідиною. Пахло юшкою. Петро віддав їх Юрію, а сам мовчки рушив назад до дверей. Раптом зупинився, оглянувся.

– Цей сучий син палив села і разом з іншими ординцями гнав наших людей у неволю. Як на мене, то його треба було давно забити, як собаку.

– Тож або забий, або принеси старий кожух, – відповів на це Кульчицький.

Воротило глянув на нього, засопів і лише тоді вийшов геть із льоху. Кульчицький узяв одну з мисок, підійшов до турка і нагнувся над ним.

– Ану, товаришу, підведись трохи – зараз тобі стане легше…

Теплий кожух і гаряча юшка допомогли, турок почав оклигувати, жар відходив. Його звали Селімом, був родом із Очакова. Батько його – поважний ага, а нянечкою була полонянка з Польщі, тож Селім трохи знав цю мову. Насилу їм вдавалося порозумітися.

Тим часом Юрія, схоже, і не збиралися випускати: Брюховецький добре на нього заповзявся. Уже десь тиждень минув з того часу, як Кульчицький опинився у льосі. Правда, Воротило більше не бив, однак і сидіння тут починало набридати. Ручка зі Сметанкою також більше не показувалися, тож Юрій зробив висновок, що вони подалися на пошуки отамана Сірка.

– Мій батько – досить заможна людина. У нас є багато своїх невільників, а ще ми маємо добрі знайомства з іншими людьми, у котрих також багато рабів. Батько погодиться мене поміняти на когось із них.

Селім говорив спокійно, напівсидячи на своїй лежанці. Мова його була трохи чудернацькою: польсько-турецько-українською, однак Юрій уже добре навчився його розуміти. Відповів:

– Багато наших братів сидять так само, як і ти, у льохах та пивницях. Вони також хочуть повернутися додому. На все воля Божа.

– На все воля Божа, – раптом почулося у протилежному кутку, немов луна відбилася від цих стін.

Однак це була не луна – хтось третій був у цьому льосі. Ступивши два кроки, з темряви показався якийсь чоловік. Запорожець. Як же він так тихо зайшов? А можливо, це характерник? Ще батько розказував історії про те, що ці люди вміють проходити крізь стіни.

– Хто ти? – запитав Кульчицький.

– А ти як гадаєш? – відповів козак.

Він був у вишиванці, підперезаний широким поясом. Озброєний. Черкнувши кресалом, він запалив ґніт і розкурив люльку.

– Сірко, – впевнено мовив Юрій – і не помилився.

Отаман затягнувся димом з люльки, видихнув.

– Бачу, зовсім ти не шпигун, пане Кульчицький, даремно кошовий тебе тута марудить. Вставай – гайда звідси.

Юрій підвівся, а тоді глянув на Селіма.

– А він?

– Як будеш розумним, то допоможеш своєму товаришу…

Відповідь була зрозумілою,