Читати книгу - "Казки народів світу"

гарний і дуже їй сподобався.

А тим часом кіт уже побіг далеко вперед.

Прибігає до великої сіножаті, а там сто косарів траву косять.

— Гей, люди, а чиї це луки? — питає кіт.

— А це великого чарівника.

— То слухайте мене: ось їхатиме король, і коли він запитає, чиї це луки, скажете, що графові. А як не скажете, то будете побиті на смерть.

І побіг далі. Прибігає до однієї ниви, такої великої, що й оком не оглянути. А на тій ниві двісті женців жнуть жито.

— Гей, люди, а чиє це жито?

— Чарівникове.

— Ну то слухайте: ось їде за мною король, то коли він запитає, чиє це жито, кажіть — графове. А як цього не зробите, то будете всі побиті на смерть.

Нарешті прибіг кіт до великого лісу, де триста дроворубів стинали величезні дуби на дрова.

— Гей, люди, а чий це ліс?

— Та чарівника.

— Ну то слухайте: ось зараз їхатиме король, і якщо він запитає, чий це ліс, кажіть, що графів. Якщо не скажете, то будете побиті на смерть.

І побіг далі.

А всі люди дивилися йому вслід перелякано, бо кіт був у чоботях і ходив, як людина.

Незабаром прибіг він до палацу, де жив чарівник, сміливо ввійшов і став перед ним. Чарівник зневажливо зиркнув на кота й запитав, чого йому треба. Кіт низенько вклонився і мовив:

— Довелося мені чути, що ти можеш перекинутись у всякого звіра, в якого лишень захочеш: у вовка, лиса чи собаку. Цьому я можу повірити. Але мені не віриться, що ти можеш обернутися на велику тварину, от хоч на слона.

— Це для мене дрібниця, — відказав чарівник і вмить обернувся в слона.

— Оце-то так! А на лева?

— І це для мене ніщо, — мовив чарівник і став перед котом у подобі лева.

Кіт удав, ніби злякався, і скрикнув:

— Це ж неймовірне, нечуване діло! Такого мені й не снилося! Але ще неймовірніш було б, якби ти перекинувся в якусь маленьку тваринку, ну, скажімо, в мишку. Ти, звісно, могутніший за всіх чарівників у світі, але таке, мабуть, і тобі не до снаги.

Чарівник аж розімлів від таких лестощів.

— Авжеж, любий котику, я можу й це, — приязно сказав він і перекинувся в мишку та й почав бігати по кімнаті. А кіт за мишкою, хапнув її з одного стрибка і вмить з’їв.

А тим часом король із графом та принцесою їхали собі неквапом далі й приїхали до великої луки.

— А чиє це сіно? — запитав король.

— Графове, — гукнули косарі, як навчив кіт.

— Гарний клапоть землі маєш, графе, — сказав король.

Потім приїхали до великої ниви.

— Гей, люди, а чиє це жито? — запитав король.

— Графове, — гукнули всі женці.

— О, графе, то й це ж неабиякий шмат земельки.

А тоді приїхали до лісу.

— Гей, люди, а чиї це дрова?

— Графські,— відповіли дроворуби.

Король здивувався ще дужче і сказав:

— Та ви багатий чоловік, графе. Я й не знав, що в моєму королівстві є такі розкішні ліси.

Нарешті приїхали вони до палацу.

Кіт уже стояв на сходах, і тільки-но карета зупинилась унизу, прискочив, відчинив дверцята і мовив:

— Ваша величність, прошу вступити до палацу мого господаря — графа. Його така честь зробить щасливим на все життя.

Король вийшов з карети і не міг надивуватися розкішним палацом, що був, може, більш прекрасніший, ніж його власний. А граф повів королівну в залу, що аж сяяла від золота й самоцвітів.

А потім граф одружився з королівною, і коли помер її батько, сам став королем, а кіт — першим міністром при ньому.

НА СХІД ВІД СОНЦЯ Й НА ЗАХІД ВІД МІСЯЦЯ

Норвезька народна казка

Був собі колись бідний селянин, і мав він повну хату дітей. Та не мав їх чим годувати і в що одягати. Всі його діти вдалися гожі, як рожі, а найкраща — найменша дочка. Така вже гарна, що й словами не скажеш.

Якось пізно восени, в четвер увечері, надворі знялася страшна буря. В непроглядній пітьмі дощ лив потоками, а вітер так завивав і гудів, що в їхній старенькій хатині аж крокви на даху тріщали. Батько з матір’ю і всі діти сиділи кружка біля відкритого вогнища, і кожне щось робило. Коли це чують — знадвору хтось тричі постукав у шибку. Селянин вийшов із хати подивитися, що там за гість прибився до них у таку негоду.

Відчинив він двері, а перед ним стоїть велетенський білий ведмідь. Побачив його селянин і аж похолов з ляку.

— Добрий вечір, — привітався ведмідь.

— Добрий вечір, — відповів селянин.

— Я прийшов спитати, чи не віддаси ти мені свою найменшу дочку. А за це ти станеш такий багатий, як тепер бідний, — сказав білий ведмідь.

Почув це селянин і дуже захотів розбагатіти. Але відповів ведмедеві:

— Запитаю в дочки, як вона схоче, так і буде.

Вернувся він до хати та й каже:

— Там надворі стоїть велетенський білий ведмідь і просить віддати йому нашу найменшу дочку, а за це обіцяє зробити нас такими багатими, як ми тепер бідні.

Почула дочка, що від неї хочуть, і затялася:

— Ні, я з ним нізащо не піду.

Вийшов селянин надвір і домовився з ведмедем, що спробує вблагати свою дочку.

— Прийди, — каже, — по відповідь за тиждень, увечері другого четверга, може, щось і вийде.

І почали всі вмовляти дівчину. Батько з матір’ю, сестри з братами день у день казали, які вони могли б стати багаті і як їй самій було б добре. І нарешті вмовили.

Заходилась дівчина готуватися в дорогу. Вона вмилася, розчесала коси, випрала й полагодила свою стареньку одежу і зв’язала в клуночок те, що хотіла взяти з собою.

Другого четверга ввечері білий ведмідь знов прийшов до них, як і домовився з селянином. Дівчина взяла свій клуночок, покірно сіла йому на спину та й поїхала.

Їдуть вони, їдуть, а ведмідь і питає:

— Ти не боїшся?

— Ні, не боюся.

— От і добре. Тримайся тільки міцно за мою вовну.

Довго віз ведмідь дівчину, то чагарями, то густим лісом, і нарешті дісталися вони до високої гори. Ведмідь постукав у неї, гора розступилась, і вони опинилися в замку. А там у всіх покоях ясно горить світло, все блищить золотом і сріблом, аж очі в себе вбирає. У великій їдальні стоїть уже накритий стіл і аж угинається від смачних страв і солодких напоїв.

Ведмідь дав дівчині срібний дзвоник та й каже:

— Коли тобі чогось