Читати книгу - "Басаврюк ХХ"

в занепокоєння, а потім і в тривогу.

Нарешті він зрозумів причину своєї стурбованості: йому здалося, що за хаотичним пересуванням італійців по санаторію криється залізна послідовність і логіка. Щоб переконатися в цьому, Бойчук вирішив зосередити увагу тільки на доріжці, яка вела з санаторію до міста. Звіряючись з годинником, він вирахував, що один і той же італієць проходить по ній з сачком для ловлі метеликів через кожні двадцять хвилин (навряд чи там було найбільше скупчення метеликів), тенісисти приходять грати теж через чіткі відтинки часу (навіть в години найдужчої спеки), а співи лунали з галявини, яка знаходилася на протилежному кінці санаторної зони, у місці, де було повно комах.

Бойчук спустився до регістратури й попросив журнал прибуття відпочиваючих, пояснивши, що шукає свого знайомого. З’ясувалося, що італійці рівномірно розселилися по двоє на кожному поверсі будинку. Він нічого не сказав отцю Василю і зранку продовжив спостереження. Усі напрями руху італійців повторилися, тільки змінилися люди. Бойчук дістав план санаторію й накреслив місця постійного перебування італійців і траєкторії їх пересування. Обличчя його пополотніло — виходило, що новоприбулі надзвичайно професійно перекрили всі підходи до санаторію і взяли під свій контроль весь будинок, де жили відпочиваючі. Особливо його занепокоїло те, що де б не з’являлася Наталя з отцем Василем на прогулянках, поблизу відразу виникала пара балакучих італійців.

Після обіду Бойчук вийшов на вулицю. Майже відразу біля нього опинився пан Анжело. Обережно витираючи спітнілий лоб, італієць привітно запитав по — німецьки з сильним італійським акцентом:

— Ви поляк?

— Так.

— Дуже цікаво, я ніколи не був у Польщі.

— А я ніколи не був у Римі, але дуже багато читав про «Вічне місто».

— О так, Рим — найкраще місто у світі!

— Цікаво, чи ще досі стоїть на Віа д’Аннуціо пам’ятник Великому походу на Рим?

— Так, звичайно!

Бойчук ввічливо подивився на годинник, попрощався й повернувся на балкон. Через годину до нього завітав отець Василь. Галичанин не став приховувати своєї стурбованості:

— Думаю, панотче, що нам треба готуватися до евакуації.

— Новоприбулі такі ж італійці, як ми з вами японці. Хоча боюся, що накивати п’ятами звідси буде тяжче, ніж з Берези Картузької.

— Що їм потрібно?

— Думаю, що пані Порецька.

Отець Василь розгублено опустився на стілець.

— Виходить, що спочатку про зловісні здібності Наталі здогадався господар книжкового магазину, любитель окультизму. Він спробував на своєму дилетантському рівні підкорити її собі. Тепер про це довідалися інші, можливо, набагато більш могутні сили. Хто вони насправді? І що робити нам?

— У першу чергу, постійно триматись один одного; у другу — подумати, як чкурнути з цього санаторію й вивезти панночку. Тільки б вони нас не випередили.

5

Сонце повільно падало за гострі верхівки сосен. Отець Василь, поглядаючи, як червоніє обрій, розмірковував над останньою розмовою з панною Наталею. Він розповідав їй про Україну, друзів і своє життя. Раптом вона заплакала, і панотець довго не міг заспокоїти її. Нарешті Наталя заспокоїлася і, благально дивлячись йому в очі, прошепотіла:

— Я хочу додому, заберіть мене з собою.

Що він міг пообіцяти їй? Ніхто з них не мав дому. Вони не зберегли дім, ні для себе, ні для неї. Отець Василь відчув гострий відчай — що вони могли зробити для цієї нещасної дівчини — невдахи, які програли свою Україну у грі за чужими правилами. Він подивився на ікону — Святий Юрій невтомно проштрикував змія. Скільки часу пройшло з тих пір, як іконописець намалював для чубатих братчиків цю ікону! Де ті братчики, де їх вороги, а похмурий вершник б’ється далі, не думаючи ні про перемогу, ні про поразку…

У двері хтось обережно постукав. Отець Василь, попереджений пильним Бойчуком, запитав:

— Хто там?

З — за дверей почувся стурбований голос:

— Перепрошую, гер пастор, вас терміново хоче бачити лікар Рідер — щось трапилося з його пацієнткою!

Отець Василь тремтячими від поспіху руками відчинив двері. На порозі стояв пан Анжело, за ним стовбичило два довгов’язих «італійці».

Пан Анжело швидко вштовхнув панотця в кімнату, ґречно поклонився і сказав щирою українською мовою:

— Часу в нас обмаль, панотче, тому вибачте за прискорені методи розмови.

Від удару в обличчя отець Василь відкинувся назад, але хтось підхопив його ззаду і стусонув по нирках. Захлинаючись кров’ю, отець Василь обважніло зависнув на руках нападників.

Пан Анжело, схрестивши руки, дивився, як його поплічники мордують священика. Потім, побачивши, що той ось — ось втратить свідомість, дав знак припинити. Він підійшов до панотця і, схопивши його за бороду, повернув обличчям до себе:

— А тепер кажи, попе, що тобі встигла накалякати Порецька.

Панотець мовчки дивився йому в очі. Пан Анжело тихо заговорив, наблизивши обличчя до його скривавленої скроні:

— Ви невдахи, ви нікому не потрібні, ви тільки граєтеся в борців. Ваш час минув, утім, його ніколи й не було. Ваші українці призначені бути холуями, іншої ролі вони самі не хочуть. І вони з задоволенням будуть вмирати за своїх панів, кими б ці пани не були, але не за свою Україну. Ти не потрібен своїм рутенцям. Зараз розкажеш усе моїм хлопцям і, може, проживеш, скільки тобі залишилося.

Отець Василь погано бачив обличчя Анжело крізь червоний туман, який застилав очі. Тіло пронизував гострий біль. Слова ворога додавали розпачу й печеним залізом ятрили душу. Отець Василь відчув, як з очей потекли сльози болю й відчаю. Несподівано крізь чисту вологу він чітко побачив ікону. Святий Юрій продовжував свій бій.

Пан Анжело помітив, як губи священика скривила посмішка. Він махнув рукою своїм людям і важко пішов до дверей.

* * *

Петро Бойчук обережно ступив на карниз — щоб перейти до балкона в кімнаті панотця, треба було пройти, втискаючись у стіну, по вузькому виступу більше двадцяти кроків. Босі ноги відразу відчули прохолоду каменю. У двері продовжували обережно стукати. Бойчук розставив руки і, відчуваючи гостру шорсткість, почав повільно переступати.

Один раз йому довелося пройтися так по карнизу шостого поверху у Львові, утікаючи з явочної квартири від польських тайняків. З того часу, при згадці про таку подорож, ступні починало колоти, немов доторками струму. І тепер Бойчуку здавалося, що він йде босоніж по вістрях голок. Десь на середині шляху йому стало страшно, що ступні може звести судома. Бойчук зупинився — колоття у ступнях посилилося. Тоді розізлився. Попереду чекала зустріч з вісімкою добре вишколених бойовиків, а він перелякався жалюгідної висоти! Від такої недискретності галичанин досить швидко