Читати книгу - "Бойня номер п'ять"

їй душу. Це був роман Кровера Тріске «Маніяки в четвертому вимірі». В ньому йшлося про людей, які потерпали від психічних хвороб і яких було неможливо вилікувати, бо причини хвороб знаходилися у четвертому вимірі, а земні лікарі мали справу з трьома вимірами, тому вони і гадки не мали, що саме спричиняло ці проблеми.

А ще Роузвотерові дуже подобалося, коли Тріске писав, що вампіри, вовкулаки, ангели, домовики і тому подібні істоти таки існують, але вони перебувають у четвертому вимірі. Тріске також казав, що тепер там перебуває й Вільям Блейк, улюблений поет Роузвотера. Ну й, ясна річ, і рай та пекло.

* * *

«Він заручений з дуже заможною дівчиною», - сказала матір Біллі.

«Це добре, - сказав Роузвотер. - Гроші ніколи не завадять».

«Ніколи».

«Це точно».

«Бо що за життя, коли треба рахувати кожну копійку!»

«Так, зайва копійка нікому не завадить».

«Її батько - власник тієї оптометричної школи, де тепер вчиться Біллі. А ще він має шість офісів у нашій частині штату. І він скрізь літає власним літаком. А ще в нього є розкішна дача на озері Лейк Джордж!»

«Це прекрасне озеро».

Біллі, не вистромлюючись з-під ковдри, заснув. Коли він прокинувся, то побачив, що лежить прип'ятий до ліжка у в'язничному медпункті. Він продер одне око й побачив бідолаху Едґара Дербі, який сидів впритул до свічки й читав «Червону медаль за відвагу».

Біллі заплющив око й згадав про майбутнє, в якому бідолаху Едґара Дербі розстрілюватимуть посеред руїн Дрездена.

У тій команді, що здійснювала розстріл, було лише чотири солдати. Біллі чув про те, що там існувало неписане правило, за яким одному з чотирьох видавали рушницю з холостим патроном. Біллі б ніколи не повірив, що в такій маленькій команді наприкінці такої довгої війни хтось комусь усе ще видавав холостий патрон.

* * *

До медпункту зайшов головний англієць, щоб перевірити стан здоров'я Біллі. То був командир піхотного полку, якого взяли в полон на самому початку війни, під Дюнкерком. Це він вколов Біллі морфій. На всі ці бараки не було жодного справжнього лікаря, тож полковник був змушений взяти на себе цю відповідальність. «Як там наш пацієнт?» - запитав він у Дербі.

«Повністю вирубаний».

«Але ж живий».

«От кому пощастило - бути живим, але при цьому нічого не відчувати».

Дербі стояв навитяжку перед полковником і не рухався.

«О, прошу вас, вільно! Я тут один командир на двох рядових, та ще й хворих... Я думаю, що за цих обставин ми можемо обійтися і без церемоній».

Дербі не поспішав сідати. «Ви не такий молодий, як усі інші», - сказав полковник.

Дербі сказав, що йому сорок п'ять років, тобто він був на два роки старший за полковника. Той сказав, що всі американці вже поголилися і що Біллі й Дербі були єдині, хто ще лишався при бороді. Атоді він сказав: «Сидячи тут, нам нічого не лишалося, як покладатися на свою уяву. Ось ми й надумалися, ніби десь там воюють немолоді люди, такі, як ми з вами. Ми геть забули, що на війни виряджають зовсім немовлят. Коли я побачив їхні поголені обличчя, я зовсім оторопів. Боже-Боже, сказав я собі, це якийсь хрестовий похід дітей!»

Полковник запитав, як саме старий Дербі потрапив у полон, і той розповів йому, як він разом з сотнею інших переляканих солдатів опинився в гайку. Довкола них п'ять днів точилася смертельна битва. А цю сотню під захист голих дерев загнали німецькі танки.

Дербі, не шкодуючи фарб, описав, яку неймовірну рукотворну погоду деякі земляни здатні створити для інших землян, коли вони не хочуть, щоб ті і далі населяли Землю. Артилерійські набої гухали й бухали, розриваючись над верхівками дерев. І звідти, сказав Дербі, градом сипалися ножі, голки і леза. Між вибухами і землею з надзвуковою швидкістю маленькі, обгорнуті міддю грудки свинцю шматували лісове повітря.

Серед тих, хто там опинився, було багато поранених і вбитих. Отаке.

Тоді обстріл вщух, і невидимий, посилений гучномовцем німецький голос наказав американцям скласти зброю, покласти руки на голову і вийти з лісу. Якщо ж вони цього не зроблять, то по них стрілятимуть доти, аж доки не знищать усіх.

Отож американці залишили на землі зброю і, поклавши руки на голову, вийшли з лісу, бо кожен з них, якщо дозволять, хотів жити далі.

* * *

Біллі знову помандрував у часі й опинився у шпиталі для ветеранів. Він усе ще лежав під ковдрою. По той бік була повна тиша. «Моя мати вже пішла?» - запитав Біллі.

«Так».

Біллі вистромився з-під ковдри. Тепер перед ним на стільці для відвідувачів сиділа його наречена. Її звали Валенція Мербл. Вона була дочкою власника Іліумської вищої школи оптометрії. Вона була заможна. Вона була завбільшки з будинок, тому що вона тільки й робила, що їла. От і тепер вона сиділа і їла. Вона їла «Три мушкетери», шоколадний батончик з начинкою. На ній були окуляри з потрійними лінзами і оправа, прикрашена штучними діамантами. Відблиски цих штучних діамантів перегукувалися з блиском справжнього діаманта в каблучці, яку Біллі подарував їй на їхні заручини. Цю каблучку було застраховано на суму в тисячу вісімсот доларів. Цей діамант Біллі знайшов у Німеччині. Це був його військовий трофей.

Біллі зовсім не хотілося одружуватися з незугарною Валенцією. Вона була одним із симптомів його психічного розладу. Коли він пропонував їй свої руку й серце та благав її прийняти від нього цю діамантову каблучку й бути супутницею його життя, він добре усвідомлював, що на той час він уже втратив рештки глузду.

* * *

Біллі сказав їй: «Привіт», а вона запитала, чи не хоче він шоколадки, на що він сказав: «Ні, дякую».

Вона запитала, як він почувається, і він сказав: «Краще, дякую». Вона сказала, що всі в його Школі оптометристів співчувають йому і бажають йому швидко видужати, на що Біллі сказав: «Подякуй їм усім від мене».

І вона пообіцяла так і зробити.

* * *

Вона запитала, чи не хотів би він, щоб вона йому принесла чогось, і він на це сказав: «Ні. В мене тут є все, що треба».

«Може, тоді якісь книжки?» - спитала Валенція.

«Тут біля мене - одна з найбільших приватних бібліотек світу», - відповів Біллі, маючи на увазі колекцію наукової фантастики, яка належала Роузвотерові.

Той тепер