Читати книгу - "Куджо"

— Потім витру. Потім сховаю на місце. Потім почитаю Тедові казки. А потім просто скочу в провалля на краю світу».

Паніку затопило почуття провини. Почуття провини змінив жах. Потім найшла якась приречена апатія, ніби всередині неї тихо розімкнулися якісь емоційні кола. До апатії домішувався навіть легкий відтінок полегшення. Таємницю розкрито. Вона міркувала, чи це зробив Стів, чи Вік здогадався сам, швидше схиляючись до думки, що Стів. Та це не мало жодного значення. Донна відчувала полегшення і від того, що Тед перебував у безпеці в своєму ліжку. Але запитувала себе, що чекає на нього, коли він прокинеться наступного ранку, і від цієї думки її емоційний цикл повертався до вихідної позиції — панічного страху. Вона почувалася розгубленою, їй було погано.

Вік обернувся до неї і сказав:

— Я сьогодні отримав листа. Анонімного листа.

Закінчити він не зміг. Тоді почав без упину ходити по кімнаті, і вона спіймала себе на думці, який же він гарний і як прикро, що Вік так рано почав сивіти. Деяким молодим чоловікам сивина личила, але Вік матиме вигляд передчасно постарілого, і…

…і нащо вона думає про його волосся? Хіба через це вона повинна зараз хвилюватися? Хіба?

Дуже тихо, відчуваючи тремтіння у власному голосі, вона випалила все найсуттєвіше, ніби випльовуючи нестерпно гірку пігулку, яку несила проковтнути.

— Стів Кемп. Чоловік, котрий лакував письмовий стіл із твого кабінету. П’ять разів. Жодного разу в нашому ліжку, Віку. Жодного разу.

Вік простягнув руку по пачку «Вінстона», що лежала на столику біля дивана, і впустив її на підлогу. Підняв її, вийняв цигарку і припалив. Руки сильно трусилися. Вони не дивились одне на одного. «Це недобре, — подумала Донна. — Нам треба глянути одне на одного». Та вона не могла першою підняти очі. Вона боялась і соромилась. Він тільки боявся.

— Чому?

— А це важливо?

— Для мене так. Це має велике значення. Хіба що ти хочеш розійтися. У такому разі, гадаю, не важливо. Я просто шаленію від люті, Донно, і намагаюся не дати… не дати їй заволодіти мною, бо якщо ми більше ніколи не говоритимемо відверто, треба зробити це зараз. Ти хочеш розриву?

— Віку, поглянь на мене.

Зробивши над собою зусилля, він глянув на Донну. Може, Вік і був розлючений, як казав, та на його обличчі вона прочитала тільки муку і страх. Зненацька, ніби від удару боксерською рукавичкою в зуби, вона збагнула, як близько він до межі. Його агенція тріщить по швах, що саме по собі є чималою проблемою, а тепер, на додачу до цього, як нудотний десерт після підгнилого обіду, — по швах почав тріщати і його шлюб. Її накрила хвиля тепла до нього, до чоловіка, якого вона інколи ненавиділа і, принаймні останні три години, боялася. На неї зійшло щось на зразок прозріння. Дужче за все вона сподівалася: він і далі думатиме, що шаленіє від люті, а не… а не те, що виражає його обличчя.

— Я не хочу розходитися, — відповіла Донна. — Я кохаю тебе. І за останні кілька тижнів, здається, відчула це з новою силою.

На обличчі на мить проступило полегшення. Він знову підійшов до вікна, потім повернувся до канапи і впав на неї. Поглянув на Донну.

— Тоді чому?

Прозріння розтало в глухому, палючому роздратуванні. Чому — суто чоловіче запитання. Його корені криються в концепції Я-образу освіченого західного чоловіка останньої третини двадцятого століття. Я маю знати, чому ти це зробила. Так, наче вона авто, в якому заїв карбюратор, і воно почало чхати й схлипувати, або робот, у пам’яті якого стався збій, і він подає м’ясний рулет на сніданок, а яєчню-бовтанку — на обід. «Жінок доводить до сказу, напевне, навіть не сексизм, — раптом подумалося Донні, — а оце нездоланне чоловіче прагнення до раціональності».

— Не знаю, чи зумію пояснити. Боюся, це здасться дурним, банальним і дріб’язковим.

— Спробуй. Я…

Він відкашлявся з таким виглядом, ніби подумки плював на руки (знову ця клята чоловіча раціональність), потім буквально вичавив:

— Я тебе не задовольняю? Через це?

— Ні, — відповіла Донна.

— Що тоді? — безпорадно вимовив Вік. — Заради Бога, що ж тоді?

«Що ж… ти сам запитав».

— Страх, — сказала вона. — Думаю, здебільшого через страх.

— Через страх?

— Коли Тед пішов до школи, не залишилося нічого, що б стримувало мій страх. Він був… Як це називається? Як ефірний шум. Звук, який видає телевізор, коли не вмикається який-небудь канал.

— Він ж не ходить у справжню школу, — швидко заперечив Вік, і вона побачила, що він от-от розсердиться й почне звинувачувати її у спробі перекласти провину на Теда, а коли він розсердиться, вони можуть наговорити одне одному чого не слід. Принаймні не зараз. Речі, котрі така жінка, як Донна, не зможе стерпіти. Напруга може зрости. Вони передавали одне одному щось дуже ламке, що так легко впустити.

— Частково в цьому і була проблема, — пояснила Донна. — Він не ходив у справжню школу. Ми й далі більшу частину часу проводили разом, і коли його не було… був такий контраст… — вона поглянула на Віка. — Тиша здавалася такою лункою. Тоді я й почала боятися. Наступного року — дитячий садок. Замість трьох днів на тиждень він буде там щодня до обіду. А ще через рік — цілий день з понеділка по п’ятницю. І весь цей час доведеться якось заповнювати. І я просто злякалася.

— Тож ти вирішила заповнити частину цього часу трахом, — гірко зауважив Вік.

Ці слова її зачепили, та вона вперто говорила далі, не підвищуючи голосу, намагаючись якнайточніше описати плин своїх думок. Вік хоче знати, і вона йому розповість.

— Я не хотіла ні до Комітету підтримки бібліотек, ні до Комітету підтримки лікарень, не хотіла керувати благодійними розпродажами печива, не хотіла відповідати за приготування закусок і наглядати за тим, щоб усі не принесли на суботню вечерю однакову макаронну запіканку. Не хотіла щоразу бачити ті самі остогидлі обличчя і вислуховувати ті самі плітки про те, хто в цьому місті чим займається. Не хотіла точити зуби на чиюсь репутацію.

Слова лилися потоком. Вона не могла б зупинитися, навіть якби хотіла.

— Я не хотіла продавати «Туппервер» чи «Емвей», не хотіла влаштовувати вечірки для реклами продукції «Стенлі»[39], і мені не потрібен клуб для схуднення.