Читати книгу - "Куджо"

На секунду вона замовкла, схоплюючи думку, виважуючи її.

— Ти нічого не знаєш про порожнечу, Віку. Не вірю, що знаєш. Ти — чоловік, а чоловіки видряпуються. Чоловіки видряпуються, а жінки витирають пил. Отак витираєш пил у порожніх кімнатах і іноді слухаєш шум вітру за вікном. Тільки іноді здається, що той вітер — усередині тебе, розумієш? Тож ти вмикаєш платівку Боба Седжера, Джей-Джей Кейла чи ще когось, але й далі чуєш вітер, тоді приходять думки — нічого хорошого, але вони приходять. Тож ти миєш туалети й чистиш умивальник, а одного дня опиняєшся в антикварній крамниці, роздивляєшся маленькі керамічні фігурки і згадуєш, що у твоєї матері їх була ціла полиця, і в тіток були такі ж полиці, і в бабусі.

Він пильно дивився на Донну з таким щиро спантеличеним виглядом, що на неї накотила хвиля відчаю.

— Я кажу про почуття, а не про факти!

— Так, але чому…

— Я ж тобі пояснюю, чому! Я дійшла до того, що довго просиджувала перед дзеркалом, спостерігаючи, як міняється обличчя, знаючи, що більше ніхто не сплутає мене з підлітком і не вимагатиме водійських прав, коли я замовлятиму випивку в барі. Я почала боятися того, що я врешті-решт виросла. Тед ходить до підготовчої школи, а це означає, що він піде спершу до початкової, потім до середньої школи…

— Ти хочеш сказати, що завела коханця, тому що почувалася старою?

Вік дивився на неї здивовано, і за це вона любила його, бо гадала, що справа почасти в цьому: Стів Кемп вважав її вродливою, звичайно ж, це їй лестило, і насамперед через це флірт приносив стільки радості. Та це було далеко не головне.

Узявши його долоні у свої, вона говорила натхненно й серйозно, думаючи, — знаючи, — що ніколи більше не говоритиме так серйозно (і чесно) з жодним іншим чоловіком.

— Це значно більше. Усвідомлення того, що не можеш більше чекати, коли виростеш, не можеш більше очікувати, що примиришся з тим, що маєш. Усвідомлення, що коло твого вибору звужується мало не щодня. Для жінки — для мене — опинитися віч-на-віч із цим фактом — неабиякий удар. Дружина? Прекрасно. Але ти весь час на роботі, а навіть якщо вдома, то все одно багато працюєш. Мати? Теж чудово. Та з кожним роком ти будеш нею все менше й менше, бо з кожним роком світ забирає якусь його часточку.

Чоловіки… Чоловіки знають, хто вони. Вони мають чітке уявлення, хто вони. Чоловіки ніколи не доростають до ідеалу, і це їх ламає. Може, тому так багато чоловіків і помирають нещасними, до того ж передчасно. Зате вони знають, що означає поняття «бути дорослим». У них є певна планка, якої треба досягти в тридцять, у сорок, у п’ятдесят. Чоловіки не чують цього вітру, а якщо й чують, то знаходять спис і націлюються на нього, думаючи, що то вітряк або ще якась довбана штука, яку треба розбити.

Що робить жінка, — що зробила я, — намагається втекти від свого переродження. Я лякалася звуків, що їх видавав будинок, коли Теда не було. Знаєш, це божевілля, але одного разу я була в Тедовій кімнаті, міняла постіль і думала про своїх шкільних подруг, про те, що з ними сталось і де вони зараз. Я була якась аж причмелена. Тут шафа Теда відчинилась, і… я заверещала й вибігла з кімнати. Не знаю чому… хіба що здогадуюся. Лише на одну коротку мить мені уявилося, що з шафи з’явиться Джоан Брейді, без голови, в заляпаному кров’ю одязі, і скаже: «Я загинула в автокатастрофі, коли мені було дев’ятнадцять, повертаючись із піцерії “Семмі”, і мені — до дупи».

— Господи, Донно, — мовив Вік.

— Я боялася, ось і все. Боялася, коли дивилася на керамічні фігурки або думала про курси гончарства, заняття йогою чи ще щось подібне. А єдиний спосіб утекти від майбутнього — це минуле. Тому… Тому я зав’язала флірт.

Вона опустила очі і раптом затулила обличчя долонями. Слова долинали глухо, але розбірливо.

— Було весело. Ніби я знову в коледжі. Наче сон. Безглуздий сон. Він був ніби ефірний шум. Він поглинав шум вітру. Під час флірту було весело. Секс… Секс не був хороший. Я мала оргазм, та він однаково не був хороший. Не можу придумати іншого пояснення, крім того, що весь той час я кохала тебе і розуміла, що то втеча…

Вона знову поглянула на нього, плачучи.

— Він теж тікає. Перетворив це на свою роботу. Поет, принаймні сам так себе називає. З того, що він мені показував, ні греця не втямила. Стів — перекотиполе, він усе ще уявляє, що в коледжі протестує проти війни у В’єтнамі. Гадаю, тому це був саме він. Думаю, це все, що я можу розповісти. Маленька бридка казочка, але моя власна.

— Я б хотів натовкти йому пику, — сказав Вік. — Якби в нього з носа юшила кров, мені б полегшало.

Вона кволо посміхнулася.

— Він поїхав геть. Після вечері, коли тебе ще не було, ми з Тедом поїхали в «Молочну королеву». На вітрині його майстерні — вивіска «Здається». Я ж казала, що він — перекотиполе.

— У тій записці не було нічого поетичного, — зауважив Вік. Кинув на неї короткий погляд, потім знов опустив очі додолу.

Донна торкнулася його обличчя, воно злегка сіпнулося. Це ранило дужче, ніж усе інше, дужче, ніж вона могла уявити. Страх і провина знову накрили її хвилею гострих скалок. Проте вона більше не плакала. Думала, що сліз не буде ще дуже довго. Рана і пережитий шок були надто глибокі.

— Віку, — мовила вона, — мені прикро. Тобі болить, і мені прикро.

— Коли ти з ним порвала?

Вона розповіла Віку про той день, коли прийшла додому і застала там Стіва, промовчавши тільки про страх, що він і справді може її зґвалтувати.

— Отже, записка була його знаряддям помсти?

Вона прибрала волосся з чола і кивнула. Обличчя було бліде і змучене. Під очима залягли фіолетові синці.

— Мабуть, так.

— Ходімо нагору, — запропонував Вік. — Вже пізно. Ми обоє стомилися.

— Хочеш покохатися?

Він повільно похитав головою.

— Не сьогодні.

— Гаразд.

Вони разом рушили до сходів. Коли дійшли до підніжжя, Донна спитала:

— То що буде далі, Віку?

Він похитав головою.

— Просто не знаю.

— Я маю