Читати книгу - "Ґолем"

class="p1">— Так, так, незмірно зобов’язаний… Більше, аніж життям.

— Бо допоміг Вам, коли Ви втратили свідомість? Але в цьому не було нічого надзвичайного…

Я відчув: вона нічого не знала про ті узи, які пов’язували мене з її батьком. Я обережно вивідував, як далеко можу зайти в розмові, щоб не виказати того, що замовчував Гіллель.

— Гадаю, духовна допомога набагато цінніша за фізичну. Я маю на увазі духовний вплив однієї людини на іншу. Розумієте, що я хочу сказати, Міріам? Людину можна зцілити не лише тілесно, але й духовно…

— І він…

— Так, Ваш батько зцілив мене! — я схопив її за руку. — Невже не розумієте, що я від щирого серця прагну віддячитися, якщо не йому, то найближчій до нього людині — Вам! Довіртеся мені хоч на дрібку! Невже Ви не маєте жодного бажання, яке б я міг сповнити?

Дівчина похитала головою.

— Вам здалося, що я тут страждаю?

— Звісно, ні… Але, може, маєте якісь клопоти? Я б міг допомогти їх залагодити. Ви мусите — чуєте?! — мусите дозволити Вам допомогти! Хіба мешкали б Ви в цьому похмурому, темному провулку, якби все було просто в Вашому житті? Ви ж така ще юна, Міріам, і..

— Але й Ви тут мешкаєте, пане Пернат, — усміхнулася дівчина. — Що Вас прив’язує до цього будинку?

Я вражено замовк. А й справді… Так, вона має рацію. Чому, власне кажучи, я мешкаю тут? Я б сам собі не зміг пояснити чому. Що пов’язує мене з цим будинком? — раз у раз запитував я себе, поринувши в прострацію. Я не мав відповіді, на мить забув, де перебуваю. Раптом мов опинився десь у височіні… у зачарованому саду, де запаморочливо пахла квітуча бузина… і дивився звідти вниз, на місто…

— Я розвередила якусь рану? Завдала Вам болю? — звідкись здалеку долинув до мене голос Міріам.

Вона схилилася наді мною, боязко зазираючи в обличчя.

Мабуть, я довго сидів закляклий, що вона стривожилася.

Мить мене переповнювало вагання, та раптом ніби гребля прорвалася — я відкрив Міріам душу до самого дна.

Як давньому вірному другові, з яким прожив усе життя і від якого не маю таємниць, я розповів їй усе про себе, як випадково довідався від Цвака про своє божевілля у юні роки, про те, як втратив пам’ять і забув своє минуле, як дедалі частіше перед моїми очима зринають видива, які корінням сягають тих далеких днів, про те, як боюся миті, коли згадаю усе, й істина знову розтерзає мене.

Промовчав лише про те, чого зазнав у підземному лабіринті, і що певним чином пов’язував з її батьком.

Міріам тісно пригорнулася до мене і слухала, затамувавши подих, з глибоким співчуттям, від якого мені мліло серце.

Нарешті я знайшов людину, з якою можна виговоритися, коли самотність згнітить душу. Щоправда, був іще Гіллель, але він видавався мені позахмарною істотою, яка з’являлася й зникала, наче недосяжне для мене світло.

Я сказав їй про це, і вона зрозуміла. Вона теж його так сприймала, хоч і був він їй батьком.

Гіллель безмежно любив доньку, а вона його.

— Та все ж ми розділені, мов скляною стіною, яку я не спроможна розбити, — зізналася вона мені. — Так завжди було, скільки себе пам’ятаю. Мені маленькій він часто з’являвся уві сні й завжди в шатах первосвященика: золота таблиця Мойсея з дванадцятьма каменями на грудях, зі скронь сіялися голубуваті промені сяйва. Його любов здатна здолати смерть, але нам не під силу її збагнути. Так і мама завжди казала, коли ми з нею потай розмовляли про нього, — Міріам раптом здригнулася, мов зі страху, і затремтіла всім тілом. Я хотів устати, але вона мене стримала. — Не турбуйтеся, це пусте. Лише спомин… Коли мама померла — лише я знаю, як він її кохав; я тоді була ще зовсім маленькою дівчинкою, — мені здавалося, я задихнуся від болю. Я кинулася до батька, вчепилася в його сукман, хотіла кричати, але й звуку видобути з себе не змогла — мов скаменіла, і тоді… тоді… Ще й досі мені мороз поза шкіру, як згадаю… Він усміхнувся мені, поцілував у чоло й провів рукою по очах… Від тієї миті й досі увесь біль від утрати мами наче вигорів у мені. Ані сльозинки не зронила я на її похороні. Сонце в небі здавалося мені променистою долонею Господа, дивно було мені, чому люди плачуть. Батько йшов разом зі мною за труною; коли я підводила до нього очі, він щоразу ніжно усміхався, і я відчувала, як здригалася юрба, дивлячись на це.

— Ви щасливі, Міріам? Цілком щасливі? Чи не буває Вам лячно мати за батька істоту, яка переросла все людство? — тихо запитав я.

Міріам радісно похитала головою.

— Я живу, мов у блаженному сні. Коли Ви перше запитали мене, пане Пернат, чи не маю я якихось клопотів і чому ми тут мешкаємо, я ледь не засміялася. Хіба чудова природа? Так, дерева зелені, небо блакитне, але я може ще гарніше собі все це уявити, заплющивши очі. Невже конче сидіти на луці, щоб побачити це? А трохи злиднів… і… голоду? Вони сторицею компенсуються сподіванням і очікуванням.

— Очікуванням? — здивувався я.

— Очікуванням дива. Знайоме це Вам? Ні? Тоді Ви дуже, дуже убога людина… Мало хто здатний на таке. Тому я, бачте, ніколи й не виходжу на люди, ні з ким не спілкуюся. Раніше я мала двох подруг, єврейок, звісно, як і я сама. Але, розмовляючи, ми не чули одна одної: вони не розуміли мене, а я — їх. Коли я говорила про дива, вони спершу думали — я жартую, та, помітивши, яку надзвичайну вагу це має для мене, і що, кажучи про дива, я маю на увазі щось зовсім інше, аніж те, що розумники-німці в окулярах — закономірний у природі ріст трави, скажімо, — вони готові були вважати мене причинною. Однак на заваді поставала моя гнучкість розуму, мої знання гебрейської і арамійської мов, уміння читати арамійською біблійні коментарі таргум і мідраш та багато чого іншого. Нарешті вони вигадали слово, яке зовсім ні про що не свідчить, назвали мене перечуленою…

Коли ж я намагалася пояснити їм, що для мене сенсом, суттю у Біблії та всіх святих писаннях є диво й лише диво, а не моральні й етичні приписи, які є хіба прихованими шляхами, що ведуть до дива, вони відбувалися якимись банальними відмовками, боялися щиро визнати, що вірять лише в ті релігійні постулати, які нічим не відрізняються від бюргерських законів.