Читати книгу - "Щиголь"

існує більше потенційних партій у шахи, аніж піщинок у всьому світі. От дивно, що відомий письменник для великої газети відчув потребу написати про такий очевидний факт.

— Я згодний, — сказав я, з великим зусиллям відриваючись від своїх думок.

— Хто не знає, що піщинки на планеті, хоч як їх багато, складають скінченну кількість? Абсурдно розводитися на цю тему й перетворювати її на сенсацію. Це звичайний собі факт, а не якась таємниця.

Енді і я в початковій школі стали друзями за досить прикрих обставин. Ми мали дуже високі оцінки, й тому нас перевели у вищий клас. Тепер усі погоджуються, що так робити було не варто, хоч і пояснюють це різними міркуваннями. Цілий рік нам довелося плутатися під ногами хлопців, старших і більших, аніж ми, хлопців, які ставили нам підніжки, штовхали нас, прищемлювали нам пальці дверима, які рвали наші домашні роботи і плювали в наше молоко, які дражнили нас зубрилом, і педрилом, і мудилом (а моє прізвище Декер до того ж було легко перетворити на Мудекер), — протягом того року (Енді своїм трагічним голосом називав його нашим «вавилонським полоном») ми захищалися пліч-о-пліч, наче двоє слабких мурах під збільшувальним склом: нас били по ногах і між ногами, ганяли як зайців; обідаючи, ми забивалися в найдальший куток, щоб нас не обливали кетчупом та не бомбардували курячими нагетсами. Протягом двох років він був моїм єдиним другом і навпаки. Згадувати той час мені тяжко й бентежно: наші війни автоботів, космічні кораблі леґо, персонажі, яких ми запозичували з класичного «Зоряного шляху»[17] (я був Кірком, він — Споком), силкуючись перетворити наші страждання на гру. Капітане, схоже, ці прибульці тримають нас полоненими в симуляції шкіл для людських дітей на Землі.

Перш ніж мене закинули в агресивну юрбу старших хлопців з етикеткою «обдарований» на шиї, мене особливо не цькували й не принижували в школі. Але бідолашний Енді навіть до того, як його перекинули у старший клас, був хронічно переслідуваною дитиною. Худий, засмиканий, він мав непереносимість лактози й таку бліду шкіру, що вона здавалася прозорою, і без потреби користувався такими словами, як «згубний» і «хтонічний», у звичайній розмові. Він був здібний, але дуже незграбний; його невиразний голос, його звичка дихати лише ротом, бо ніс у нього завжди був хронічно закладений, надавали йому радше вигляду дурня, аніж надзвичайно кмітливого хлопця. Серед своїх жвавих, гострозубих, атлетичних братів і сестер, що розривалися між друзями, спортом і шкільними факультативами, він виділявся, наче задрот, що випадково заблукав на поле для лакросу.

Якщо я й зміг якось оговтатися після катастрофи п’ятого класу, то Енді — ні. Він залишався вдома вечорами в п’ятницю та суботу; його ніколи не запрошували ані на вечірки, ані на прогулянки в парку. Наскільки мені було відомо, я залишався його єдиним другом. І хоч завдяки своїй матері він завжди носив модний одяг і одягався як популярний у школі хлопець, а протягом певного часу мав навіть контактні лінзи, ніхто не дозволяв себе ошукати: вороже налаштовані типи, які пам’ятали його ще з давніх невдалих днів, досі штовхали його й називали Тріпіо[18] за давню його помилку, коли він наважився прийти до школи у футболці «Зоряних війн».

Енді ніколи не був надто балакучим, навіть у дитинстві, за винятком рідкісних вибухів базікання (більша частина нашої дружби складалася з мовчазного обміну коміксами). Роки цькування в школі зробили його ще стриманішим і менш комунікабельним — схильним менше застосовувати слова з лексикону Лавкрафта[19], а натомість усе більше закопуватися в глибини математики й фізики. Математика ніколи мене надто не цікавила — я був, як то кажуть, цілковитим гуманітарієм, проте академічних успіхів, яких від мене чекали, я не досяг і не мав охоти домагатися високих оцінок, якщо для цього треба було напружено працювати. Що ж до Енді, то він вивчав поглиблено геть усе і був першим учнем у класі. Безперечно, його послали б навчатися до Ґротона, як і Платта — цього він боявся ще з третього класу, — якби його батьків слушно не турбувала перспектива послати до школи-інтернату сина, якого так переслідували однокласники, що нещодавно мало не задушили на перерві, накинувши на голову пластикову торбу. А крім того, батьки мали й інші побоювання; я довідався, що містерові Барбуру довелося лікуватися на «фермі в Коннектикуті», бо Енді розповів мені своїм незворушним голосом, що батьки боялися, аби Енді не успадкував ту саму вразливість, так він висловився.

Після своїх шкільних занять Енді вдома просив у мене пробачення, мовляв, він повинен навчатися, «на жаль, це необхідно», пояснив він, шморгаючи носом і втираючись рукавом. Його вчення вимагало від нього великих зусиль (це так, ніби спускаєшся в пекло), і він не міг розслабитися бодай на день. І тоді як він трудився над своїми домашніми завданнями, котрі здавалися нескінченними (з хімії та математики, американської історії, англійської мови, астрономії, японської мови), я сидів на підлозі, прихилившись спиною до його комода, мовчки рахуючи: у цей час лише три дні тому вона була жива, лиши чотири дні, лише тиждень тому. Подумки я згадував про те, щó ми їли протягом тих останніх днів, які передували її смерті: згадував наш останній візит до грецького ресторану, наші останні відвідини ресторану «Шун Лі Пелес», останній обід, який вона зготувала для мене (спагеті карбонара) й передостанній обід (страва, яка називалася куркою по-індійському, цю страву її навчила готувати мати ще в Канзасі). Іноді, аби здавалося, що я чимось зайнятий, я гортав давні випуски японського коміксу «Сталевий алхімік» або комікси за творами Г. Веллса, що їх Енді мав у своїй кімнаті, — але не міг зрозуміти жодного малюнка. Здебільшого я дивився на голубів, які сідали, махаючи крильми, на підвіконня, поки Енді заповнював незліченні клітини літерами хірагани[20] — його коліно підстрибувало під столом у міру того, як він працював.

Кімната Енді — спершу велика спальня, яку Барбури поділили на дві частини, — дивилася на Паркову авеню. У години пік на пішохідних переходах ревли клаксони, а вікна палахкотіли золотом, гаснучи тоді, коли рух на вулицях починав рідшати. Протягом ночі (освітлюваної фосфоресцентним світлом вуличних ламп, фіолетові ночі міста ніколи не ставали зовсім чорними) я перевертався з боку на бік, відчуваючи, як низька стеля над другим поверхом ліжка важко тисне на мене, й іноді мені здавалося, що я лежу під ліжком, а не на ньому.

Чи було можливо так сумувати за кимось,