Читати книгу - "До зустрічі з тобою"

шухлядах у спальні маленьке дзеркало, коли почула, як скрипнули двері. Швидка хода двох людей, підвищений та схвильований голос місіс Трейнор.

— Джорджино, будь ласка, не треба.

Я миттю відчинила двері спальні, схопила дзеркало й вибігла з кімнати. Я не хотіла, щоб мене знову заскочили не на робочому місці. Місіс Трейнор, затуливши долонями рота, стояла біля дверей вітальні, а якась молодиця голосно сварилась:

— Ти найегоїстичніший чоловік з усіх, кого я знаю! Не можу повірити, Вілле. Ти завжди був егоїст, але все стало набагато гірше.

— Джорджино, будь ласка, припини, — прохала місіс Трейнор, кинувши пильний погляд на мене, коли я підійшла.

Я зайшла в кімнату слідом за нею. Віллове обличчя було повернене до молодої жінки, на його плечах лежав рушник, а легкі пасма каштанового волосся заплутались навколо колес його візка. У жінки було довге темне волосся, зібране в неохайний вузол на потилиці, засмагла шкіра. Вона була зодягнута в дорогі потерті джинси та замшеві черевики. Подібно до Алісії, риси її обличчя були красиві та правильні, а зуби — неперевершено білого кольору, як у рекламі зубної пасти. Останнє було особливо помітно, бо її обличчя набуло багряно-червоного відтінку від гніву, з яким вона сичала на Вілла.

— Я повірити не можу. Я навіть не можу допустити, що ти думав про таке. Що ти…

— Джорджино, будь ласка, зараз не час, — різко підвищила голос місіс Трейнор.

Вілл апатично дивився поперед себе на щось непомітне для інших.

— Ну… Вілле. Вам потрібна якась допомога? — тихо запитала я.

— А ви хто? — запитала молода жінка, швидко повернувшись. І тільки тепер я побачила сльози в її очах.

— Джорджино, — заговорив Вілл. — Познайомся з Луїзою Кларк, моєю найманою компаньйонкою і страшенно винахідливим перукарем. Луїзо, це моя сестра, Джорджина. Здається, вона прилетіла аж із Австралії, щоб покричати на мене.

— Не змінюй тему, — крикнула Джорджина. — Мама мені все розповіла.

Усі завмерли.

— Я залишу вас на хвилину? — запропонувала я.

— Це було б чудово, — пальці місіс Трейнор побіліли від того, що вона стискала бильця дивана.

— До речі, Луїзо, зараз ви могли б зробити перерву на обід.

Я вислизнула з кімнати.

Тепер мені доведеться обідати на автобусній зупинці. Я зібрала свої бутерброди на кухні, швидко вдягнула пальто й вийшла через задні двері.

Виходячи з будинку, я почула підвищений тон Джорджини Трейнор.

— Вілле, ти ніколи не думав про те, що справа, хоч би там що було, стосується не тільки одного тебе?

Коли я рівно за півгодини повернулась назад, у будинку було тихо. Натан мив у кухонній зливальниці свою чашку.

Він повернувся, побачивши мене, й запитав:

— Як ведеться?

— Вона вже пішла?

— Хто?

— Ця сестра.

Він звів погляд до стелі.

— А, то он хто вона. Так, пішла. Поїхала на своїй машині, щойно я прийшов. Якась родинна сварка, еге?

— Не знаю, — відповіла я. — Я підстригала Вілла, а ця жінка зайшла й стала кричати на нього. Я вирішила, що це одна з його дівчат.

Натан знизав плечима.

Я зрозуміла, що він не збирається обговорювати подробиці Віллового особистого життя, навіть якби йому було щось відомо.

— А він трохи принишк. До речі, гарна робота. Молодець, що прибрала ті його зарості.

Я пішла назад у вітальню. Вілл усе ще дивився на телевізор: фільм було зупинено в тому ж місці, де й раніше.

— Хочете, щоб я ввімкнула далі? — запитала я.

На якийсь час мені здалося, що він мене не чує. Його голова потонула в плечах, доти розслаблене обличчя змінила непроникна маска. Вілл знову закрився в собі, замкнувся за чимось, куди я не могла проникнути.

Він кліпнув, ніби щойно помітив мене.

— Аякже, — мовив він.

***

Я почула їх, коли зносила вниз кошик із пранням. Двері у флігель були трохи прочинені, й приглушені голоси місіс Трейнор та її дочки чулися в довгому коридорі. Віллова сестра тихо схлипувала, в її голосі тепер не було люті. Вона здавалась маленькою дитиною.

— Я впевнена, що можна щось зробити. Якесь медичне відкриття. Ви не могли б відвезти його до Америки? Там завжди стає краще.

— Твій батько уважно слідкує за всіма відкриттями. Проте, ні, люба, нічого… нічого конкретного немає.

— Він так… так змінився. Ніби навмисне хоче бачити в усьому лише погане.

— Він був таким від самого початку, Джорджино. Думаю, ти не помітила, бо бачила його, лише коли прилітала додому. Та тоді він був… рішуче настроєний. Тоді він був упевнений, що щось таки зміниться.

Я почувалась трохи ніяково, слухаючи таку приватну розмову. Проте її дивний зміст змусив мене підійти ближче. Я м’яко підійшла до дверей, а мої ноги в шкарпетках безшумно ступали по підлозі.

— Розумієш, ми з татом не казали тобі. Не хотіли засмучувати тебе. Але він хотів… — Їй було тяжко підібрати слова. — Вілл хотів… збавити собі віку.

— Що?

— Тато знайшов його. У грудні. Це було… було жахливо.

Насправді це лише потвердило мої здогадки, але я відчула, як кров похолола в моїх жилах. Почувся здавлений плач і тихе втішання. Знову довго стояла тиша. А потім Джорджина захрипіла:

— Ця дівчина…

— Так. Луїза тут для того, щоб це не повторилося.

Я зупинилась. У протилежному кінці коридору чути було, як бесідували Натан із Віллом, зовсім не помічаючи цієї розмови лише за кілька футів від них. Я підійшла ближче до дверей. Думаю, я знала про все відтоді, коли на мить побачила рубці на його зап’ястках. Нарешті все стало зрозумілим: тривога місіс Трейнор, щоб я не покидала Вілла самого на довгий час та його глибока неприязнь до моєї появи, через що я довгий час не знала, чи взагалі роблю щось корисне. Я була нянькою й не знала цього, але Вілл знав і ненавидів мене за це.

Я потягнулася до ручки, приготувавшись тихо зачинити двері. Мені було цікаво, що знав Натан. Я думала про те, чи був тепер щасливішим Вілл. Я відчувала незначну егоїстичну полегкість від усвідомлення того, що Вілл був настроєний не проти мене, а проти того факту, що я чи будь-хто інший мали пильнувати його. Мої думки сновигали в голові так швидко, що я пропустила майже весь наступний уривок розмови.

— Мамо, ти не можеш дозволити йому це зробити. Його треба зупинити.

— Це не наше рішення, люба.

— Ваше. Це ваш вибір — якщо він просить твоєї допомоги в цьому, — протестувала Джорджина.

Я завмерла, тримаючись за ручку дверей.

— Я не можу повірити, що ти погодилась на це. А як же твоя віра? Як