Читати книгу - "Крадійка книжок"

class="p1">Обличчя жінки не змінилося, однак вона таки заговорила:

— Для цього світу він більше ніхто, — пояснила вона. — Він був моїм…

АРХІВ СПОГАДІВ

О, я добре його пам’ятаю.

Небо було похмурим і глибоким, як трясовина.

Молодого хлопця, ніби величезним терновим вінком, обплутав колючий дріт.

Я розплутав його і виніс звідти. Високо над землею ми обоє опустилися на коліна. Минав іще один день 1918 року.

— Крім того, — мовила вона, — він замерз на смерть. — Якусь мить жінка перебирала руками, а тоді повторила: — Він замерз на смерть, я впевнена.

Мерова дружина — одна з багатьох таких самих жінок. Без сумніву, ви її зустрічали. У своїх розповідях, віршах, на тих екранах, що ви так любите на них дивитися. Вони є всюди, то чом би їй не бути і в нашій історії? На мальовничому пагорбі у маленькому німецькому містечку? Тут можна страждати так, як і в будь- якому іншому місці.

Річ у тім, що для Ільзи Германн страждання було відрадою. Коли воно не схотіло відпускати, жінка поступилася і прийняла його.

Вона могла застрелитися, роздряпати себе нігтями чи обрати якийсь інший спосіб самокатування, але схилилася до того, що, мабуть так вона думала, було найслабшим, — терпіти примхи погоди. Лізель чомусь думала, що жінка просить Бога, аби літні дні були холодними й мокрими. І мешкала вона у вельми підходящому місці.

Того дня, перед тим як піти додому, дівчинка зніяковіло звернулася до жінки. Це можна витлумачити якось так: Лізель боролася з двома велетенськими словами, що сиділи у неї на плечах, а тоді скинула цю громіздку ношу під ноги Ільзи Германн. Слова хилилися в обидва боки, доки дівчинка хиталася, намагаючись їх втримати, та, зрештою, впустила. Слова разом лежали на підлозі — великі, незграбні і гучні.

ДВА ВЕЛЕТЕНСЬКІ СЛОВА

ПРОБАЧТЕ МЕНІ

Мерова дружина, як завжди, дивилася перед собою. Обличчя — чистий аркуш.

— За що? — запитала вона, але час вже минув. Дівчинка уже вийшла з кімнати. Майже дійшла до вхідних дверей. Почувши запитання, Лізель зупинилась, але вирішила не повертатись, намірившись якомога тихіше вийти з будинку і безшумно спуститися східцями. Дівчинка глянула на Молькінґ перед тим, як пірнути в нього, і ще довго жаліла мерову дружину.

Інколи Лізель вагалася, чи бува не дати жінці спокій, та Ільза Германн була надто цікавою, а книжковий магніт — надто сильним. Раніше слова збивали її з пантелику, але зараз, коли вона сиділа на підлозі поряд з меровою дружиною, яка примостилася за письмовим столом, дівчинка відчувала, що має над ними заслужену владу. Це відчуття охоплювало Лізель щоразу, коли вона розгадувала нове слово чи складала докупи речення.

Дівчинка.

У нацистській Німеччині.

Як доречно — вона відкривала силу слів.

І як жахливо (та все ж радісно!) вона почуватиметься багато місяців по тому, випустивши на волю усю силу свого нового відкриття, коли мерова дружина зрадить її. Як швидко у неї пропаде весь жаль до цієї жінки і так само швидко виллється у щось зовсім інше…

Однак зараз, влітку 1940 року, дівчинка не підозрювала, що чекає на неї в майбутньому, а бачила лише одну картину. Нещасну жінку у заповненій книжками кімнаті, яку вона залюбки відвідувала. І все. Такою була друга частина її літнього життя.

Третя частина, слава Богу, була трохи веселішою — футбол на Небесній вулиці.

Дозвольте змалювати вам, як це було:

По землі шаркотять ноги.

Уривчасте дихання хлопчаків.

Вигуки: «Я тут! Сюди! Scheisse!»

М’яч лунко гупає об землю.

Усе це можна було почути на Небесній вулиці, а ще там лунали вибачення. А літо крокувало далі.

Вибачення належали Лізель Мемінґер.

Стосувалися вони Томмі Мюллера.

Наприкінці червня їй таки вдалося переконати хлопця, що вона не мала наміру його вбивати. Після прочуханки, яку Лізель влаштувала йому у листопаді минулого року, Томмі досі її боявся. Під час футбольних матчів на Небесній вулиці він старався триматися якнайдалі.

— Хто знає, коли вона може на тебе накинутись, — поділився він з Руді, наполовину смикаючись, наполовину говорячи.

На її виправдання слід сказати, що Лізель ніколи не полишала спроб заспокоїти Томмі. Її розчарувало те, що вона легко помирилася з Людвіґом Шмайклем, та ніяк не могла дати собі раду з простодушним Томмі Мюллером. Він досі трохи сахався, коли бачив її.

— Звідки я мала знати, що ти мені усміхався? — постійно запитувала Лізель.

Вона навіть декілька разів постояла замість хлопця на воротах, доки вже вся команда не благала його знову стати воротарем.

— Повертайся туди! — нарешті скомандував хлопець на ім’я Гаральд Молленхауер. — Тут з тебе ніякого толку! — Це сталося після того, як Томмі поставив йому підніжку і хлопець не зміг забити гол. Харальд нагородив би його пенальті, от тільки обоє грали за ту саму команду.

Лізель поверталася на поле і незабаром, чомусь завжди так було, протистояла Руді. Обоє намагалися збити одне одного з ніг, ставили підніжки і обзивалися. Руді коментував:

- Цього разу вона не зможе його обійти, ця Saumensch Arschgrobbler. Куди їй там. — Мабуть, йому дуже подобалось обзивати Лізель дупошкрябкою. Ще одна радість дитинства.

Іншою радістю, звичайно ж, було крадійство. Четверта частина, літо 1940 року.

Направду Лізель і Руді поєднувало багато речей, проте саме крадійство остаточно зміцнило їхню дружбу. Причиною став випадок, а стимулом була невідворотна сила — голод Руді. Хлопець постійно помирав з голоду.

Окрім того, що продукти видавали за картками, татова кравецька крамниця теж переживала не найкращі дні (загрозу євреїв- конкурентів усунули, а разом з нею і євреїв-покупців). Штайнери ледь-ледь зводили кінці з кінцями. Як і більшості мешканців Небесної вулиці і тієї частини міста, їм доводилося вимінювати їжу. Лізель приносила б Руді щось із дому, але її сім’я теж не розкошувала. Мама зазвичай готувала гороховий суп. Вона варила його ввечері в неділю — не лише на два-три рази. Вона варила стільки супу, щоб його вистачило до наступної суботи. А в неділю знову варила суп. Гороховий суп, хліб, інколи трохи картоплі чи м’яса. Їсти, не просити добавки і ні на що не скаржитися.

Спершу, щоб забути про їжу, обоє намагалися чимось себе зайняти.

Руді не помирав з голоду, коли грав у футбол. Або тоді, коли вони брали велосипеди його брата і сестри і їхали до крамниці Алекса Штайнера чи відвідували тата Лізель, якщо він того дня десь працював. Ганс Губерманн сидів під останніми променями світла і розповідав їм жарти.

Коли випадали спекотні дні, діти розважалися на річці Ампер — вчилися