Читати книгу - "Крадійка книжок"

плавати. Вода ще досі була занадто холодною, та вони все одно купалися.

— Ну ж бо, — вмовляв її Руді. — Ходи сюди. Тут не дуже глибоко. — Лізель не бачила величезної западини, до якої наближалася, і провалилася на саме її дно. Плавання по-собачому врятувало їй життя, хоча вона й наковталася води і ледь не захлинулась.

- Saukerl, — обізвала його Лізель, щойно обоє гепнулися на берег.

Руді поквапився відсунутись. Він бачив, що вона зробила з Людвіґом Шмайклем.

— Але тепер ти вмієш плавати, хіба ні?

Та його слова чомусь не надто її підбадьорювали, і вона пішла геть. Мокре волосся з одного боку прилипло їй до обличчя, а з носа текли шмарклі.

Руді кинув їй у спину:

— Хіба я не заслужив на поцілунок за те, що навчив тебе?

- Saukerl !

Як же він її дратував!

Цього було не уникнути.

Осоружний гороховий суп і постійний голод Руді спонукали їх до крадійства. Саме тому вони приєдналися до групки старших дітей, які цупили їжу у фермерів. До крадіїв фруктів. Завдяки футболу Руді і Лізель добре засвоїли, що треба мати гострий зір і довгі вуха. Обоє сиділи на східцях до будинку хлопця і помітили, що Фріц Гаммер — один з їхніх старших приятелів — їсть яблуко. Воно було сорту Klar , що достигає в липні і серпні, і в його руці здавалося просто неперевершеним. Три або й чотири такі самі яблука випиналися з кишені його куртки. Вони підійшли ближче.

— Де ти їх взяв? — запитав Руді.

Спершу хлопець тільки усміхнувся.

— Тссс, — він перестав жувати. Тоді вийняв з кишені яблуко і кинув його Руді. — Тільки подивитися, — попередив він. — Не їсти.

Наступного разу того хлопця у тій самій куртці вони побачили того дня, коли для куртки було занадто спекотно, і пішли за ним. Він привів їх на берег річки трохи вище за течією. Недалеко від того місця, де тато вчив Лізель читати.

Групки з п’яти хлопців — довготелесі, низькі і худі — усі стояли там і чекали.

На той час у Молькінґу було декілька таких групок, і до деяких з них входили навіть шестилітки. Лідером цієї банди був досить приємний п’ятнадцятирічний крадій на ім’я Артур Берґ. Він озирнувся і побачив двох одинадцятилітніх шмаркачів, що вешталися позаду.

- Und? — запитав він. — Ну, і?

— Я помираю з голоду, — відповів Руді.

— А ще він швидко бігає, - докинула Лізель.

Берґ зиркнув на неї.

— Не пригадую, щоб я тебе про щось питав. — Артур був високим підлітком з довгою шиєю. На його обличчі зграйками розкинулися прищі. — Але ти мені подобаєшся. — Він був приязним, як і всі самовпевнені балакливі підлітки. — То хіба не та, що тоді так відколошматила твого брата, Андерлю? — Звісно, чутки доповзли і до них. Гарна прочуханка долає навіть вікові перепони.

Інший хлопець — один з низьких і худих — із розпатланим білявим волоссям і шкірою кольору льоду, кинув погляд на Лізель.

— Здається, вона.

Руді підтвердив:

— Так, вона.

Анді Шмайкль наблизився до дівчинки, оглянув її з голови до п’ят, а тоді його замислене обличчя розплилося в широкій усмішці.

— Гарно ти його, мала. — Він навіть ляснув її по спині, врізавшись рукою в її гостру лопатку. — Якби я його віддубасив, мене б теж відшмагали.

Артур підійшов до Руді.

— А ти у нас Джессі Овенс, правильно?

Руді кивнув.

— Зрозуміло, — підсумував Артур. — Недоумок, але такий, як треба. Ходіть.

Їх прийняли.

Вони дійшли до ферми, і їм кинули мішок. Артур Берґ тримав свій, з мішковини. Він провів рукою по м’яких пасмах волосся.

— Хтось із вас коли-небудь крав?

— Аякже, — запевнив Руді. — Ми весь час крадемо. — Але звучало це не дуже переконливо.

Лізель була конкретнішою:

— Я вкрала дві книжки, — на що Артур Берґ розсміявся і тричі коротко пирхнув. Зграйки прищів перекинулися на інше місце.

— Сонечко, але ж книжки не їдять.

Звідти вони оглядали яблуні, що вишикувалися довгими заплутаними рядами. Артур Берґ роздавав команди.

— По-перше, — сказав він, — пильнуйте, щоб не заплутались в огорожі. Якщо заплутаєтесь, ніхто вас чекати не буде. Ясно? — Кожен кивнув або промовив «так». — По-друге, один на дереві, один під ним. Хтось мусить збирати. — Він потер руки. Йому це дуже подобалось. — По-третє, коли побачите, що хтось наближається, кричіть так голосно, щоб і мертвий почув, і всі тікайте. Richtig?

- Richtig[32], - відповів йому хор голосів.

ДВОЄ НОВЕНЬКИХ КРАДІЇВ ЯБЛУК ПЕРЕШІПТУЮТЬСЯ

— Лізель… ти впевнена? Ти все ще хочеш іти туди?

— Подивись, Руді, колючий дріт. Який високий.

— Ні, ні, мішок треба перекинути. Бачиш? Як вони.

— Добре. — Давай, рухайся.

— Не можу! — Вагання. — Руді, я…

— Рухайся, Saumensch!

Він підштовхнув її до огорожі, згори кинув мішок, обоє перелізли і побігли за іншими. Руді вибрався на найближче дерево і взявся кидати донизу яблука. Лізель стояла під яблунею і збирала їх у мішок. Коли мішок наповнився, у них виникла інша проблема.

— А як ми переліземо назад?

Відповідь вони отримали, побачивши, що Артур Берґ підкрадається до стовпця огорожі.

— У тому місці дріт товстіший. — зауважив Руді. Він перекинув мішок, пропустив поперед себе Лізель і приземлився поряд з нею по той бік дроту, поміж розсипаних яблук.

Поряд, із подивом їх вивчаючи, стояли довгі ноги Артура Берґа.

— Непогано, — приземлився його голос. — Дуже непогано.

Коли вони дісталися до берега річки, прихованого деревами, хлопець забрав їхнього мішка і виділив Лізель з Руді дюжину яблук на двох.

— Гарна робота, — таким був його останній коментар.

Того дня, перед тим як піти додому, обоє за півгодини з’їли по шість яблук. Спершу вони мали намір поділитися ними зі своїми сім’ями, але така ідея була досить небезпечною. Їм не надто подобалась перспектива пояснювати, звідки у них взялися ті яблука. Лізель гадала, що змогла б, без жодних наслідків для себе, розповісти татові, але не хотіла, щоб він думав, що пригрів нестримну крадійку. Тож вона їла.

На березі, де вона вчилася плавати, вони й прикінчили свої яблука. Обоє не звикли до такої розкоші, тому не сумнівалися, що потім їх знудить.

Але все одно їли.

- Saumensch! — сварилась мама того вечора. — Від чого це тебе так нудить?

— Може, від горохового супу? — припустила Лізель.

— Точно, — піддакнув тато. Він знову стояв біля вікна. — Від супу. Мене й самого трохи нудить.

— Тебе хтось питав, Saukerl? — А тоді швиденько обернулася до малої Saumensch , яку знову вирвало. — Ну? Що таке? Що таке, брудна свинючко?

А Лізель?

Вона нічого не відповіла.

Яблука, задоволено думала