Читати книгу - "Сага про Форсайтів"

class="p1">Він одступив, і вона пройшла у спальню, не озвавшись більше жодним словом.

VII. ГРІХ СТАРОГО ДЖОЛІОНА

Того ж таки дня старий Джоліон вийшов з крикетного стадіону Лорд, маючи намір вернутися додому. Проте, не дійшовши до Гамільтон-Терес, він передумав і, підкликавши кеб, дав візникові адресу — Вістарія-авеню. Старий подолав свої вагання.

Того тижня Джун майже не бувала вдома; вона вже давно перестала ділити з ним його самотність — відтоді, як заручилася з Босіні. Він ніколи не просив її посидіти з ним. Не такої він вдачі, щоб кого-небудь просити! Тепер вона думає тільки про Босіні та його справи. А він залишився сам у цьому великому домі, наодинці зі слугами, і з ранку до ночі нема з ким навіть словом перемовитись. Клуб зачинений, його прибирають, у правліннях компаній — канікули; отже, у Сіті нема чого робити. Джун упрошувала його, щоб він поїхав куди-небудь, відпочив; сама вона їхати не хотіла, тому що Босіні залишався в Лондоні.

Та куди йому їхати? За кордон він один не хоче: і печінка розгуляється на морі, і готелі йому осоружні. Роджер десь лікується гідропатією, але він на старості літ не буде випробовувати цього безглуздого методу, всі ці новомодні курорти — дурна вигадка!

Такими сентенціями старий Джоліон приховував від себе свій душевний занепад, складки на його обличчі поглибились, очі день у день сповнювалися сумом, що не личив людині, якій завжди властиві були сила й спокій.

Того дня він поїхав через Сент-Джонс-Вуд, осяяний золотим промінням, яке грало на округлих зелених кронах акацій перед невеличкими будинками, повз садочки, залиті літнім сонцем, що ніби нестямно раділо у високості; старий Джоліон зацікавлено роздивлявся довкола: він опинився в тій частині міста, куди Форсайти заходили, не приховуючи свого осуду й затаївши цікавість.

Кеб зупинився перед будиночком того особливого рудуватого кольору, який свідчив, що його не фарбовано хтозна-відколи. Заходити треба було, як у сільській садибі, — через хвіртку.

Старий Джоліон вийшов з кеба надзвичайно спокійний, високо підвівши масивну голову з обвислими вусами й пасмами сивого волосся, що вибивалися з-під височезного циліндра; погляд твердий, трохи сердитий. Ось до чого його довели!

— Місіс Джоліон Форсайт удома?

— Так, сер! Прошу, сер, як про вас доповісти?

Старий Джоліон мимоволі підморгнув маленькій служниці, називаючи своє ім'я. Вона здалася йому дуже смішною — справжнє жабеня!

І він пройшов слідом за нею через темний хол у невеличку вітальню з меблями у ситцевих чохлах; маленька служниця показала йому на крісло.

— Вони всі в садку, сер; прошу, сідайте, я їм скажу.

Старий Джоліон сів на вкрите ситцевим чохлом крісло й оглянув кімнату. Вся та оселя здавалася йому злиденною — саме так він висловив подумки своє враження; повсюди відчувався якийсь специфічний — він і сам не міг його визначити напевно — дух убозтва чи то намагання звести кінці з кінцями. З усіх меблів у вітальні жодна річ не коштувала навіть п'яти фунтів. На давно не білених стінах висіли акварельні ескізи; стелю перетинала довга тріщина.

Всі ці будиночки — старий непотріб; за рік, певно, беруть менше сотні; на саму думку про те, що Форсайт — його рідний син — живе в такій халупі, старого Джоліона проймав невимовний біль.

Маленька служниця повернулась. Якщо його ласка, чи не пройде він у садок?

Старий Джоліон вийшов на ганок. Спускаючися сходами, він подумав, що їх слід пофарбувати.

Молодий Джоліон, його дружина, двоє дітей і пес Балтазар сиділи під грушею.

Простуючи до них, старий Джоліон спромігся на мужній вчинок, наймужніший у його житті; але жоден м'яз не здригнувся на його обличчі, жоден рух не виявив його хвилювання. Погляд його запалих очей був твердо спрямований на ворога.

За ті дві хвилини він якнайповніше продемонстрував здоровий глузд, урівноваженість і життєздатність — усі ті неусвідомлені якості своєї натури, завдяки яким він і багато інших представників його класу стали осереддям нації. У способі спокійно влагоджувати свої справи, ставлячи їх над усе і нехтуючи всім іншим, вони втілювали суть британського індивідуалізму, що виник внаслідок природної відособленості країни.

Пес Балтазар обнюхав його штани; добродушний і цинічний покруч, який уродився від випадкової зустрічі пуделя і фокстер'єра, відчував — сталося щось незвичайне.

Коли обидві сторони обмінялися вимушеними привітаннями, старий Джоліон сів у плетене крісло, а двоє його онуків стали обабіч колін і мовчки роздивлялися його — вони зроду не бачили такого старого дідуся.

Брат із сестрою були несхожі одне на одного, наче їх порізнили обставини їхнього народження. Джоллі, дитя гріха, — кругловидий, щокатий, із зачесаною назад білявою, як льон, чуприною і з ямочкою на підборідді, — тримався незалежно й привітно, очі в нього були форсайтівські; маленька Голлі, шлюбна дитина — смагляве, поважне дівча, — очі мала материні, сірі й замислені.

Пес Балтазар обійшов три невеличкі клумби, виказуючи свою безмежну зневагу до всього світу, а потім теж умостився перед старим Джоліоном і, помахуючи хвостом, який від природи скрутився на спині бубликом, втупив у гостя очі, що ані разу не змигнули.

Навіть у садку старого Джоліона гнітила злиденність; плетене крісло рипіло під його вагою; клумби поганенькі; в кінці садка, під почорнілим від сажі муром, котяча стежка.

Поки дід і онуки роздивлялися одне одного зацікавлено і водночас довірливо, як то завжди буває, коли зустрічаються Дуже малі й дуже старі, молодий Джоліон стежив за дружиною.

Її худорляве овальне обличчя з прямими бровами й великими сірими очима зашарілось. Високо зачесане волосся, гарно вкладене хвилястими пасмами, починало сивіти, як і його власне, і та сивина до болю зворушливо відтінювала яскравий рум'янець, що враз спалахнув на її щоках.

У неї з'явився вираз, якого він досі ніколи не бачив, який вона завжди від нього ховала, в ньому була потайна неприязнь, туга і страх. Очі під бровами, що нервово посіпувалися, були сповнені болю І вона мовчала.

Розмову підтримував один тільки Джоллі; він мав багато цікавих речей, і йому кортіло розповісти про них незнайомому другові з довжелезними вусами й руками з блакитними жилами, що сидів, закинувши ногу на ногу, як і батько (хлопець і собі намагався перейняти таку звичку); але Джоллі був справжній Форсайт, хоч йому не минуло ще й восьми років, тому він і словом не згадав про наймиліше його серцю — олов'яних солдатиків у вітрині крамниці, яких батько обіцяв, йому купити. Певна річ, хлопцеві здавалося, що іграшці тій ціни немає, тому він не згадував про неї, боячись