Читати книгу - "Репортер"

всім? Сидіти дозволяючим на свої двісті карбованців і дома сокиру гострити?! З сокирою на танк не вийдеш… Право для всіх — загибель нам, еліті, обранцям, тим, хто досяг найвищого блага владарювання: не дозволити, заборонити, замучити довідками, папірцями, дорученнями… Ми краще знаємо, що треба нашому народу-нетямі… Століття пройдуть, поки він навчиться демократії, не для нас де, ми силі покірні, а не праву, батогу, а не закону.

… Кузінцову наказав затаїтися; Русанову якнайсуворіше заборонив їздити до Куріна на дачу, дуже вже зачастив; про Завера забути всім — напевне згорить; старий не розуміє, що часи змінилися, зв’язки не допоможуть, скоріш навпаки.

Терпіння і ще раз терпіння! Саме тепер необхідно перенести центр боротьби за себе в клуби, на дискусії організованої нами «Старовини»: владу пристрашити — велике діло. Якщо станеться якась біда, можна відговоритися і звернутися до громадськості: «Мстять за слова правди!» Нехай тільки займуть нас, тепер скандалів не хочуть — демократія! Головне — точно визначити ворога, від якого я можу уберегти художника, я один і більше ніхто. Сюзерен неможливий без феодала; поняття «вдячність» пов’язане зі словом «підтримка», «захист», «протекція», нічого в цьому ганебного немає.

От нехай Русанов і підірве Варравіна на своїй міні; Томка вже Глафіру Анатоліївну підготувала — напише заяву, слава богу, персоналочку в нас до віку вічного шануватимуть і плекатимуть, без неї не можна: у тих, на Заході, світська хроніка, а в нас відкриті збори, все зблизька, пристрасті назовні, лобне місце, де ще таке є?!

Кашляєв — хлопець кмітливий, підготує грунт у своїй редакції, витурять в шию цього Варравіна, поповнить ряди невдатників — от він до нас і прийде, більше нікуди…

… Про те, що з кожної операції, укладеної Русановим, він одержував п’яту частину, Тихомиров забороняв собі й думати; і все-таки підстрахувався: ощадкнижки «на пред’явника» заповідав після смерті активістам своєї «Старовини»; мовляв, не для себе стараюсь, а для нашої загальної справи; минуть смутні часи — книжечки переписати не пізно, діла того на п’ять хвилин. Завжди повторював: «Ми працюємо в рамках радянського законодавства, ніяких відступів не потерплю, як і від норм пролетарського інтернаціоналізму; наші вороги — сіоністи й масони, і не наша вина, що всі вони — люди відомої національності».

… Ні, говорив він собі, до мене так просто не підступишся! Лінія захисту абсолютна, витримка і ще раз витримка; головне — переждати смуту, а тоді ми своє візьмемо, головне — зберегти ланцюг: ідея (я), пошук художників (Русанов), підготовка грунту (Кузінцов), підписання замовлення на розпис будинків (Чурін), брильянтики для додаткових послуг (Іуда-Завер і Руміна), «Старовина» (страховка підприємства загальнодоступною ідеєю). Все чітко, точно і налагоджено. Так тримати!

XVI

Ми, Єлизавета, Іван і Гіві

Найзручніший час зайти в кафе — до того ж хоч трохи пристойне, а таких у Москві одне, друге та й усе — де ранок.

Ліниво прикриваючи рознятий в позіханні рот, офіціант (їх тут п’ять, от яка дурість, триклятий штатний розпис, держали б двох, платили зарплату за чотирьох, ото було б обслуговування) спитав, чого бажають гості. Іван відповів: бажаю щастя. Офіціант глянув на нього з подивом, а потім, образившись, кинув:

— Ви зі своїми приятелями жартуйте, а не зі мною, я на роботі.

Коли він приніс каву (хвилин через десять), Іван заговорив:

— Я не певен, що Гіві скоро впорається, Лісафет. Чарівниця по телефону не дзвонитиме, вони полохливі, бояться, що їх підслухують, кінокартин надивилися, отже, сама поїде до когось, щоб розповісти про тебе, тому розкажи ще раз — якнайдетальніше — про все, що там сталося…

Ліза сумно подивилася на табличку, яка забороняла курити.

— Ти ніколи не задумувався, чому ми такі спритні створювати одне одному незручності? Ну чому не відкрити кафе, де дозволялося б курити? Ні! «Не можна» — та й край! Дисципліна — розумна, а безтактність, потяг до казарми меж не знають… Гаразд… Словом, спочатку мені не було страшно, я навіть відчула до неї якусь жіночу симпатію… Вам це не зрозуміти, бо ми нещасніші за вас, тому в чомусь єдині, — Ліза посміхнулася, — знаєш, такі собі бабомасони… Але в неї різко змінилося обличчя, коли вона стала мене шпигати… Вона має навики гіпнозу, це точно… Гадаю, я їй сказала тільки те, що ми обговорювали… Пам’ятаю, як вона злякалася під кінець… Я не певна, що на якусь мить не втратила над собою контролю — батько пояснював про гіпноз досить детально… Гітлеризм почався з масового гіпнозу, із звернення до національного інстинкту, з пошуку загального ворога, від якого всі «біди»… Я здригнулася, коли вона, переконавшись, що заволоділа моєю волею, спитала, чому я називаю себе Яніною, а не Лізою Наришкіною… Мені страшно стало… Але я весь час трималася — як за рятівний круг — за нашу з тобою давню розмову: чому царська сім’я, останні Романові! не робили жодного кроку без підказування ясновидців? То їм мосьє Філіп давав указівки, то Распутін. Пригадуєш?

— Я нічого не забув, Лісафет, — Іван погладив її по щоці.

— А чому ж тоді мене кинув?

— Вважаєш, що кохання — це те ж саме, що військова присяга? Раз і назавжди? На все життя? Як же тоді бути з свободою? З правом людини? Інша річ, якби в нас були діти… Та й то… Анна Кареніна… Захоплення Пушкіна… Життя Анатоля Франса… Той же Хемінгуей… Не тільки чоловіки можуть розлюбити… Жінки також захоплюються іншими…

— Дуже рідко, Ваню… Як правило, захоплення іншим настає після того, як у жінки виникли підозри, в чомусь зневірилась, їй здалося, що її мужчина вже не такий, яким був раніше, менш уважний, неласкавий, замкнутий… Ось тоді ми й вирушаємо в рейд, — вона зітхнула, — по далеких тилах ворога… Але ж ми слабші за вас…

— Отже, рівноправність — фікція? Не може мати рівні права явно слабкий і засвідчено сильний? Це ідеалізм, це значить видавати бажане за дійсне… Я розмовляв з цікавим ученим, біологом, то він запевняв мене, що жіноча фізіологія не поєднується з тими навантаженнями, що ми на вас звалюємо. Він, наприклад, разом з математиками вичислив, що оптимальний варіант робочого дня жінки — п’ять годин. Після п’яти годин бідолашна вже не здатна приносити користь громадській справі, бо думає, чим нагодувати чоловіка, як вчасно забрати дитину з дитячого садка, де зайняти чергу й купити м’яса дешевше й без кісток, тому громадська справа проходить поза її увагою…

— На журналісток це не поширюється, — озвалася Ліза, зітхнувши.

— Поширюється, — відрубав Іван. —