Читати книгу - "Репортер"

Коли є чоловік і діти…

Ліза знову сумно подивилася на пачку сигарет; але Іван не помітив її погляду, втомлено продовжував:

— Жінка не може переломити себе: перемагає інстинкт материнства і дому… Нинішні піклувальники про національний дух з «Пам’яті» звинувачують усіх, кого попало, в тому, що в нас зменшується народжуваність дітей, але не хочуть проаналізувати статистку: шістдесят процентів американських та бельгійських жінок не ходять на службу, а хазяйнують дома, виховують дітей і ублажають годувальника! Може, нам краще поміркувати, як підвищити заробітну плату батькам трьох дітей? Так, щоб наші жінки могли присвятити себе дому? А лементування про те, що в нас навмисне «споюють» народ?! Безсоромно це й злочинно саме стосовно народу… Адже той, хто добре заробляє, — не п’є! На машину збирає гроші, на дачу, на подорож! П’ють від безнадії, Jlicaфет, це й дурневі ясно… «У вині істина» — цей вираз не ма— сони вигадали, з давніх-давен він існує, треба серйозно вивчати першоджерела, досліджувати історію — об’єктивно, компетентно… Істерика з історією несполучні, хоча й перехрещуються… Це я, між іншим, так відповідаю на запитання, чому царською сім’єю управляли біснуваті… Та тому, що навіть Романови були позбавлені конституційного права на нові думки й доцільні вчинки… Цар був безправний, Лісафет!

— Невже?! Чому?

— Тому, що слово «конституція» сповнювало його жахом! «Верховний охоронець традицій», який листувався з дружиною англійською чи німецькою, а не рідною, був неуком, університету не кінчав, методиці мислячого аналізу навчений не був: що йому вбивали наставники, такі, як сірий кардинал Побєдоносцев, те він і повторював: «православ’я, самодержавство, народність». А що це за «народність», коли народ було позбавлено права на думку, слово і діло? Романови ке хотіли прийняти навіть ту допомогу, яка йшла від поміркованих монархістів, — адже Гучков з Мілюковим держали більшість у Думі і мріяли про збереження трону, зробивши його конституційним… Але государ не міг прийняти допомоги знизу — він же був не коронований на царство, а помазаний, от він і хотів діставати поради зверху, тому й вірив у чудо, прозріння, а в себе і у свій народ вірити не міг — за традицією… Некрасова наші нинішні поки що не дуже підозрюють у чужорідності, а це ж він написав: «Мужик, мов бик, втелющиться йому в довбешку якийсь там дур, кілком його не виб’єш звідти…» Пристрасть до порядку — а він у нашій величезній державі конче потрібний — перетворилася на жорстокість, Лісафет… Ділом державу об’єднати боялися — з’явиться дуже багато сильних. От і тримали тотальним страхом і забороною… А який порядок можна навести, забороняючи геть усе. Я почитав дискусії тих, хто за індивідуальний труд і сімейний підряд, з тими, хто боїться «збагачення»… Навіщо цяцькатися з дрімучими уявленнями? Чи не простіше розпублікувати, скільки мільярдів доларів ми заплатили одній лише Америці за зерно, а в Штатах, — Іван посміхнувся, — крім сімейного підряду ніякого не існує… Ну й хто розбагатів у результаті того, що фермерська родина обробляє землю? Держава, Сполучені Штати, хто ж іще… Реформі про індивідуальний труд чинять опір базіки-нероби, неуки, для яких соціалізм — це молочні ріки і кисільні береги… Старі контролери і догматики, що впали в маразм, репетують: «Якщо людина живе в доброму достатку — значить, вона ворог соціалізму!» А що, соціалізм — це суспільство жебраків?! Кому такий соціалізм потрібен? Соціалізм — це братерська співдружність мислячих, вільних і забезпечених людей, у цьому я вбачаю істинний смисл рівності… З дурнем і ледарем рівнятися не хочу. Є право на заробіток — для всіх без винятку, — нехай і заробляють! А не базікають!

— Ти відчуваєш, — сказала Ліза, — як країна поляризується на тих, хто за реформу, і на її противників? А ми не навчені діяти, розчиняємо себе в кухонних дискусіях… Треба діяти, Ваню! Треба робити щось! Дрімуче, консервативне кодло єдине, а ми? При нашій поступовості мислення, пристрасті до старих догм. Усе може статися…

— Що ти маєш на увазі?

Ліза знову з тугою подивилася на вивіску, яка нагадувала, що курити заборонено, а тоді повільно, з якоюсь шкільною безнадійністю, підняла руку; за кілька хвилин офіціант дозволив собі помітити її; підійшов, так само позіхаючи.

— Товаришу, в мене до вас прохання, — Ліза вийняла з кишені курточки троячку, — принесіть попільничку, га? Поки в кафе нікого немає…

Хлопець троячку згріб у кишеню, обличчя стало лагіднішим:

— Не я цю дурну заборону вивісив, дівчино… Сипте попіл у блюдце… Та коли хтось нагодиться, я трохи полаюсь, пробачте…

Як тільки хлопець відійшов, Ліза подивилася на Івана:

— А якби ми з тобою були з відділу громадського харчування? Якби ми провокували цього хлопця? Таке законом не заборонено, навпаки, підтримують… Що тоді з ним було б?

— Ти дуже змарніла.

Ліза всміхнулася:

— Від страху.

— За півгодини так схуднути?

— Дехто згорає за десять хвилин… Стрес на кожного впливає по-різному… Як Оля?

— Там погано. Їй лишається одне: поміняти прізвище Варравіна на царицине — Романова… Вона навіть думати перестала: що Тома скаже, те й зробить…

— Хочеш, я з нею поговорю?

— Ти з глузду з’їхала… Вона твого імені чути не може, полотніє…

— Не вірить, що в нас усе кінчилось?

— Не вірить.

— Ти її усе ще любиш?

Іван витяг «Яву», старанно розім’яв сигарету, відповідати не поспішав, зібравшись, мовчки кивнув і, немов пересилюючи себе, мовив:

— Люблю.

— Ти це сказав мені? Чи собі?

— Не знаю. Мене пройняв жах, коли Оля і її мати дізналися від тієї самої Томи, що ти ворожиш над її фотографіями… Не можна любити людину, коли не віриш їй… І її друзям…

— Я не друг… Я — жінка.

— Хіба жінка не може бути другом?

Ліза закурила нову сигарету і, підвівши на нього свої сірі очі, спитала:

— Думаєш, мені легко бути твоїм другом?

— Гарно постриглась.

— Ти ж любив, щоб я стриглася коротко…

— Часи міняються, Лісафет… Почитай вірші…

— Нові?

— Угу.

Ліза читала дуже тихо, немовби розповідаючи:

— Ти пішов дуже рано,

На зорі непомічений.

Негатив недогоди

Сонцем травня засвічений.

А костюм Коломбіни

На постелі лежав,

Ніч невидимо щезла,

Сон мене ще й не брав.

Якщо в кожній утраті

Ми втрачаєм по сну,

Я віднині ніколи,

Мабуть, вже не засну.

Іван зітхнув:

— Їдьмо на вокзал, га? Там півлітра можна у таксистів купити… Так захотілося випити, що просто сил немає…

— Коли Оля має родити?

— Я по-вашому рахувати не вмію…

— Мабуть, у вересні, — сказала Ліза. — В мене таке передчуття.

Іван знову погладив Лізу по щоці; вона кругловида, щока немов