Читати книгу - "Бог Світла"

що просвітлення досягли двоє — Татхагатха та його учень, якого звали Сугатою. Подейкували навіть, що Сугата мав дар цілителя, що коли очі його так дивно світилися, а крижані руки торкалися покорчених частин тіла, вони випростовувалися самі по собі. Розповідали, що якось під час проповіді Сугати один сліпий прозрів.

Дві віри мав Сугата — то була віра в Шлях Спасіння і віра в Татхагатху, Будду.

— Уславлений, — звернувся він якось до нього, — порожньою пусткою було моє життя, аж поки ти навернув мене на Шлях Істини. А просвітлення, якого ти досяг, чи було воно, поки ти не почав проповідувати, як жахтіння полум’я, як гримотіння водопаду — і ти всюди, ти часточка всього: хмар і дерев, лісової звірини і всієї людності, снігу на гірських вершинах і кісток, що біліють у полі?

— Так, — відповів йому Татхагатха.

— Я теж пізнав радість усього, — мовив Сугата.

— Атож, я знаю, — проказав Татхагатха.

— Я збагнув тепер, чому ти одного разу сказав, що все приходить до тебе. Дати світові подібне вчення — ясно, чом тобі заздрили боги. Бідолашні небожителі! Вони гідні жалю. Але ж ти знаєш. Ти знаєш усе.

Татхагатха не відповів.

Коли над краєм повіяли знову буйні весняні вітри, а рік завершив повний свій кругообіг відколи прийшов другий Будда, якогось дня з неба долинув страхітливий зойк.

Мешканці Алунділа повисипали на вулиці й задивилися в небеса. Шудри в полях покидали свою роботу й позадирали голови догори. У великому Храмі, що височів на пагорбі, запала раптова тиша. В пурпуровому гаю за містом ченці обернули погляди на небокрай.

Він шугав по небу, той, що народжений владарювати над вітрами…

З півночі з’явився він — виграючи зеленими й червоними, жовтими й брунатними барвами… Ковзав, наче танцюючи, повітряними стежками…

Далі знову пролунав зойк, і почулося лопотіння могутніх крил, то він злітав понад хмари, перетворюючись на крихітну чорну цятку.

А тоді зненацька метеором кинувся вниз, запалахкотів полум’ям, палаючи й виблискуючи всіма своїми барвами, все збільшуючись і збільшуючись. Несила було повірити, що є на світі жива істота — така гігантська, така стрімка і така розкішна…

Напівдух, напівптах, легенда, що застує небо…

Возій Вішну, дзьобом він розбиває вщент колісниці.

То над Алунділом кружляв Птах Гаруда.

Покружляв і щез за скелястими пагорбами, що обступили місто.

— Гаруда! — вигук цей прокотився містом, полями, пролунав у Храмі, рознісся пурпуровим гаєм.

Може, він прилетів не один: усі знали, що їздити верхи на Гаруді міг тільки хтось із богів.

Довкола запала тиша. Після оглушливого клекоту й шаленої бурі, здійнятої лопотінням його крил, не дивина, що голоси зашелестіли пошепки.

Просвітлений стояв на дорозі побіля пурпурового гаю — ченці його з’юрмилися довкола — і видивлявся у далечінь за скелястими пагорбами.

Сугата підійшов і став поряд.

— Якраз у цю пору, минулої весни… — промовив він.

Татхагатха кивнув.

— Рілд не впорався, — сказав Сугата. — Який новий підступ замислили Небеса?

Будда стенув плечима.

— Я боюся за тебе, вчителю, — провадив Сугата. — Багато життів я прожив, та тільки ти й був моїм єдиним другом. Твоє вчення дарувало мені душевну злагоду. Ну чого б їм не дати тобі спокою? Ти — найневинніший серед людей, а твоє вчення — найсмиренніше. Яке таке зло міг би ти їм заподіяти?

Будда відвернувся.

Тої ж миті, оглушливо ляскаючи могутніми крильми, Птах Гаруда знову з’явився над пагорбами, з його розкритого дзьоба вирвався оглушливий крик. Цього разу він не кружляв над містом, а одразу почав набирати висоту і щез у височині в північному напрямку. Такий стрімкий був його лет, що промайнула мить, друга — і від нього вже не лишилося й сліду.

— Верхівець спішився там, за пагорбами, — висловив припущення Сугата.

Будда заглибився в пурпуровий гай.

Пішки прийшов він з-поза скелястих пагорбів, не поспішаючи.

Гірською дорогою добувався він до переправи, і безгучно ступали по кам’янистій стежині його червоні шкіряні чоботи.

Попереду бігла й шумувала вода, то невеликий гірський потічок перетнув йому шлях. Порухом плеча відкидаючи назад розмаяний криваво-червоний плащ, він попрямував в обхід вигином стежки, над малиновим поясом виблискував рубіновий ефес його кривої шаблі.

Обійшовши скелю, він зупинився наче вкопаний.

Хтось чатував на нього попереду, стоячи біля перекинутої через потік колоди.

Очі його на мить прищулились, та одразу ж він рушив далі.

Перед ним стояв невисокий чоловік у темних строях прочанина та шкіряних обладунках, з пояса звисав короткий кривий кинджал з блискучої криці. Голова чоловіка була чисто виголена — вся, крім маленького пасмочка білого волосся. Біліли і брови над темними-претемними очима, шкіра була бліда, вуха гострі.

Подорожній підняв привітально руку й озвався до стрічного:

— День добрий, прочанине.

Той не відповів, а ступнув уперед і загородив дорогу, ставши перед колодою, перекинутою через потік.

— Даруй мені, добрий прочанине, але я хочу перейти тут, а ти мені заважаєш, — промовив подорожній.

— Ти помиляєшся, ясновельможний Ямо, якщо гадаєш, що пройдеш тут, — відповів йому невисокий чоловік.

Той, що в червоному, широко посміхнувся, показуючи низку рівних білосніжних зубів.

— Завше приємно, коли тебе впізнають, — визнав він, — навіть ті, що помиляються відносно іншого.

— Я не фехтую словами, — сказав чоловік у чорному.

— Он як! — звів брови той, що в червоному, з виразом надмірного здивування. — Чим же ви тоді фехтуєте, пане? Чи не тою кривою коцюбою, що на себе начепили?

— Нічим іншим.

— А я перше був подумав, що то якийсь дикунський молитовний жезл, — пам’ятаючи, що в цьому краю повнісінько чудернацьких культів і примітивних сект. На мить мені здалося, що ти один з подібних старовірців. Коли ж, як ти кажеш, це й справді зброя, то ти, певно, вмієш нею орудувати?

— Так-сяк, — відповів чоловік у чорному.

— Тоді гаразд, — мовив Яма, — бо не люблю вбивати людину, яка не знає, на що вона йде. Однак вважаю за обов’язок тебе попередити: коли постанеш перед судом Всевишнього, тобі це буде зараховано як самовбивство.

Супротивник ледь помітно всміхнувся:

— Наготуйся, Боже Смерті, бо зараз я допоможу твоєму духові вивільнитися з його плотської оболонки.

— В такому разі з’ясуймо ще тільки одне, — запропонував Яма, — і я одразу покладу край нашій бесіді. Скажи, яке ім’я переказати жерцям, аби вони знали, над ким звершують поховальний обряд.

— Зовсім недавно я зрікся свого останнього імені, — відповів прочанин, — ось чому ясний чоловік Калі прийме смерть од безіменного.

— Рілде, ти дурень, — промовив Яма і витяг кинджал.

Чоловік у чорному дістав свій.

— Тобі й годиться йти на загибель безіменним, адже ти зрадив свою богиню.

— Життя повне зрад, —