Читати книгу - "Стара фортеця"

ці звуки. Здавалося, вся фортеця тремтить, стривожена ними. А там, за фортечним мостом, засинаючи, причаїлося місто й теж здригалося від кожного звуку — і від іржання запізнілого коня, і від далекого пострілу, що несподівано вривається в цю вечірню тишу.

У місті, мабуть, уже давно засвітили вогні. Але ми не бачили їх звідси. Навіть вищепочаткове училище, що стоячи майже поряд, за мостом, було приховане від нас високою фортечною стіною.

З усіх боків нас оточували мохнаті вежі, низенькі спадисті бастіони й білі руїни пересильної тюрми. Скільки бачили на своєму віку ці фортечні стіни!

Прозоре, зоряне небо розкинулось високо над нами. Я бачив похмурі обличчя Петька й Куниці, осяяні світлом молодого місяця.

Раптом Юзик випростався, підвів голову і, повернувшись ні могили, сказав:

— А тепер, хлопці, поклянемось, що будемо стояти один ні одного, як брат за брата, і помстимося клятим петлюрівцям за цього чоловіка! Давайте руки!

Мовчки ми простягли над могилою руки. Я чіпко схопив ледь спітнілу і тремтливу долоньку Маремухи, а Куниця поклав свою холодну долоню поверх наших. Ми оточили могилу, як у хороводі, і велика тінь від наших зімкнутих рук упала на траву бастіону далеко за могильною плитою.

— І в скрутний час будемо заступатися один за одного! І будемо допомагати тим, хто бореться за Радянську владу! Правда? Покляніться! — суворо наказав Юзик.

— Клянемося! — тремтливою скоромовкою майже вигукнули ми, і ту ж мить бистра луна злякано повторила слідом за нами урочисті слова клятви, яку наспіх придумав Куниця.

Я заспокоївся тільки по дорозі назад, коли ми підійшли до середини фортечного мосту. Фортеця залишилася позаду. Тут, на волі, вдалині від її веж, було зовсім не страшно. Навіть Петько Маремуха повеселішав і на ходу постукував кулаком по поручнях фортечного мосту.

Та ось десь за вулицею Понятовського загув автомобіль. Слідом за ним — другий. Далекий гул долинув сюди, заглушивши шум водоспаду під фортечним мостом.

— Тихше, хлопці! — спинив нас Куниця. Ми прислухалися. Автомобілі гули на горі, за Старим бульваром.

— А то не в губернаторському саду, Юзику? — тихо спитав у Куниці Петько.

— Мабуть, у губернаторському, — сказав Юзик, і тієї хвилини в автомобільний гул ввірвалися якісь сторонні, різні звуки, скидалося на те, що там, нагорі, одразу розламали пополам кілька дощок.

— Стріляють! — прошепотів Куниця. — То вони навмисно автомобілі завели, щоб не чути було… Автомобілі гудуть під самою стінкою, у подвір'ї, а вони в підвалі людей мордують.

Куниця казав правду. Я теж чув немало розмов про ці розстріли. Вночі, щоб заглушити постріли, петлюрівці заводять автомобілі, а вдень вони розстрілюють людей під оркестр. Майже кожного буденного дня на соснових лавах під високою стіною губернаторського саду сідають з великими сяючими сурмами петлюрівські музиканти. Вони приносять із собою з казарми легкі дерев'яні пюпітри й розкладають на них нотні зошити. Під командою низенького капельмейстера музиканти невтомно грають то бистрі польки, то голосні марші, то веселі краков'яки.

А в цей час за спиною в музикантів, у низеньких підвалах жовтого з колонами будинку, в якому до революції жив губернатор, петлюрівці-чорножупанники в присутності начальника петлюрівської контррозвідки Чоботарьова розстрілюють заарештованих більшовиків.

— Скількох вони людей замордували!.. — стиха сказав Куниця, прислухаючись до далекого автомобільного шуму.

Я мовчки торкнувся поручнів фортечного мосту. Вона були вологі від роси. Автомобілі гули далі. Страшно було подумати, що всього лиш за кілька кварталів од нас, за кам'яною стіною губернаторського саду, один по одному надають на холодну підлоту застрелені чорножупанниками люди.

А біля холонучих трупів, увесь у сірому, в жовтих лакованих крагах, стоїть комендант чорножупанників Драган. Хто знав, може, там і лікар Григоренко? І, може, Драган, як Марко Гржибовський, частує вусатого лікаря запашними закордонними цигарками, а той, покуривши, знову неквапно обмацує очі й груди в холонучих людей і, перевіривши, чи вбиті вони, витирає чистою хусточкою свої рожеві зморшкуваті пальці…

Я мимоволі згадав свого батька, який переховувався зараз від петлюрівців у Нагорянах, у дядька Авксентія.

Батько, кремезний, мовчазний, у синій сатиновій сорочці з розстебнутим коміром, постав у пам'яті. Я бачив його так виразно, ніби він стояв поруч зі мною, з Куницею й Маремухою на фортечному мосту. Мені привиджувалося, що я торкаю його шершаву руку, зазираю йому в суворі очі.

Коли б і його не спіймали петлюрівці за те, що він не схотів друкувати їхні петлюрівські гроші. Вони ж і його можуть розстріляти в губернаторському підвалі, варто лиш Маркові Гржибовському згадати, як мій батько викинув його з майстерні Маремухи. Від самої цієї думки я затремтів. Я дуже любив свого батька, і мені ще дужче схотілося побачити його, бути з ним разом.

За фортецею заторохтіла підвода. Їдуть сюди. Треба йти. Але мені не хотілося цього вечора так рано повертатися до себе, на Заріччя.

Піти хіба до губернаторського будинку? Але як проберешся туди, коли Губернаторський майдан оточений? Патрулі, мабуть, стоять біля домініканського костьолу й нікого не пускають за майдан.

А що як майнути зараз просто звідси на Житомирську, до Котьчиного дому, та й розквитатися з Котькою за те, що мене вигнали з гімназії? Він хвалиться цим, підлиза, лікарський синок. Куниця ж брехати не стане. Зараз мені ніякий Прокопович не страшний, піду відлупцюю Котьку, а хлопці мені допоможуть; нехай скаржиться кому хоче. І я запропонував хлопцям:

— Давайте, хлопці, зараз на Житомирську, до Котьки. Помстимося Григоренкам за все! Шкоди завдамо.

— А якої шкоди? — діловито спитав Куниця, підтягаючи штани.

— А там побачимо. Може, Котька біля дому, — затягнемо його в кущі та й надаємо йому…

— Кинь… І не думай навіть… — заметушився Маремуха. — Він тільки гукне, і ми загинули. Ти забув хіба, що них на квартирі живуть два петлюрівських офіцери?

— Ну, ти відомий боягуз, Петько! — сказав я Маремусі. — Ну, де ти бачив, щоб офіцери зараз дома сиділи? Та вони з лікарем, мабуть, у губернаторських підвалах, а ти боїшся. Давай ходімо, га, Юзику?

Куниця стояв роздумуючи.

— Та тепер пізно, Васько, додому вже треба, — знову завагався Маремуха.

— А ти хочеш уранці? Коли все видно? Ото ще дивак! Ходімо, — вперто мотнувши головою, вирішив Куниця, — що, даремно клявся? Не бійся, ніхто нас не спіймає. — І узяв Маремуху під руку.

— Хлопці… Васько… Юзику, стривай, та не тягни мене!.. — застрибав, пручаючись, Маремуха. — Ви ж нічого знаєте… На мого тата й так підозра є… Він побитий лежить… Я вам усе розповім… Я боявся говорити, а тепер скажу.

Куниця відпустив Маремуху, а Петько гаряче випалив:

— Той чоловік, которого сьогодні вбили, у нас увесь час