Читати книгу - "Місто біля моря"

117
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 28 29 30 ... 119
Перейти на сторінку:
співчутливо Галя.

— Навіщо?

— Як «навіщо»? — здивувалася Галя. — Ну, все-таки… Він наш секретар, член окружкому, давно тебе знає…

Тепер мене вже розсердило Галине співчуття. Та що це таке, справді?..

З двору один по одному стали вбігати фабзавучники. Обід скінчився. Щоб не подумали, що я боюсь, я сказав якомога спокійніше:

— Ну, я пішов до себе в ливарню, а то в мене там форма відкрита.

Микита мовчить

Сьогодні щось занадто вже часто крутиться в мене перед очима Тиктор. То лопату в кутку візьме, то зубило з-під самого мого носа вихопить, постукає, подзвенить ним трохи в суміжній кімнаті, збиваючи окалину з готових маховиків, — і дивись, знову промайнули, грузнучи у вогкому піску, руді і зашкарублі Яшкові чоботи. Дротяна щітка, бачте, йому потрібна! В очах його грає хитра усмішка, пушистий чуб розвівається, як у донського козака. Веселий, задоволений Яшко має вигляд переможця. Цілий день він наспівує одну й ту ж модну пісеньку:

Є маленький в Батавії дім —

На околиці, в полі пустім…

Коли Яшко з’являється біля мене, я вдаю, що захоплений роботою. Нехай не думає, що я злякався, кляузник чубатий!

… Нарешті й шабаш. Швидко мию руки і першим вибігаю на вулицю.

Звичайно після роботи я йду по Семінарській вулиці до гуртожитку. Але сьогодні я йду ліворуч, до Тринітарського провулка.

Простую повз тини і садочки з голими ще деревами. На майдані шумить міський базар. Іду мимо, до Прорізної, і сам не знаю, чого мене туди понесло. Довго никаю по сухих і порожніх алеях бульвару. Жовта ріка, що недавно скресла, тече внизу, де-не-де підходячи до самих скель, заливаючи городи, огинаючи Старе місто. На бульварі палять торішнє листя. То там, то тут, наче вершини маленьких вулканів, димляться купи листя, хмизу, дим стелеться низько по схилах алей над скелястим обривом, і його гіркуватий запах, знайомий запах весни, наздоганяє мене і на самому краю бульвару. Там, за маленькою хвірткою, чорніє вдалині самітна лавка. Іду туди й сідаю. Пальці намацують знайомі літери «В» і «Г». Ще до фабзавучу, коли я був безтямно закоханий у Галю Кушнір, а вона ходила з моїм суперником Котькою Григоренком, який утік тепер за кордон, тихого літнього ранку прийшов я сюди і, зціпивши від злості зуби, натираючи мозолі на руках, вирізав на твердому дубовому брусі кишеньковим ножиком оці літери.

Якими дрібними здалися прикрості тих років у порівнянні з тим, що могла мене тепер спіткати!

Загадкова заява Тиктора переслідувала мене всюди. Слова застереження, які я почув від Маремухи та Галі, ще більше схвилювали мене. Уже весь фабзавуч знав про таємничу заяву. Сьогодні, виходячи з школи, я зустрів біля воріт Моньку Гузарчика. Це був лагідний, трошки незграбний хлопець із червоними, сльозавими очима.

Ще в перший рік навчання Монька Гузарчик несподівано одержав спадщину від своєї бабусі. Ніколи особисто він її не бачив, але бабуся, яка виїхала ще до революції в Нью-Йорк, заповідала після своєї смерті всі свої заощадження внукові Моньці. Його розшукали через нотаріуса якісь дальні родичі, і ось в один чудовий день Монька Гузарчик одержав готівкою триста двадцять п’ять карбованців радянськими грішми. Звичайно, найпростіше було пожертвувати їх товариству «Друг дітей» — на ліквідацію безпритульності, або, скажімо, передати Сашкові Бобирю на побудову аеропланів для Червоної Армії. Але Гузарчик очманів від такої великої суми грошей і, прибігши в суботу з банку, повів декого з хлопців у ресторан «Венеція». Він показав директору ресторану гроші і сказав: «Я гуляю! Сторонніх не пускати!»

Що вони там робили, як гуляли — невідомо: ми з хлопцями того вечора були в клубі на лекції «Що раніше з’явилось — думка чи слово?» Знаю тільки, що на другий день гуляки разом з внуком американської бабусі ходили як неприкаяні. Їх нудило. Вони об’їлись тортами, тістечками, їли по черзі все, що було вказано у меню: оселедець, печиво, паюсну ікру, поросят, суфле, біфштекси, осетрину… І запивали все це якимись винами з хитромудрими назвами, Всю американську спадщину прогуляли в один вечір.

У свій час історія ця прошуміла на все місто, і, коли Монька Гузарчик подав заяву в комсомол, ми його не прийняли. «Ти хоч і робітничий підліток, але хват. Душа в тебе, брат, дрібнобуржуазна! — відрубав Моньці на бюро Коломієць. — Так синки торгашів колись гуляли, а ти у них учишся. Зачекай, подивимось!»

Тепер Монька Гузарчик жив на свої трудові гроші, на стипендію і любив говорити про себе іронічно: «Я, як безпартійний прошарок…»

Зустрівши мене сьогодні біля воріт, Монька теж шепнув:

— Ай-ай-ай, Васильку! Я чув, Тиктор на тебе справу завів. Еге ж? З комсомолу вимагає тебе виключити. Так? Бідний ти, бідний! У нашій, значить, компанії будеш.

Ну, докотився я, якщо вже Гузарчик мене жаліє!

Сумно дивився я на другий берег річки. На фортечний міст, що з’єднував обидві скелі, і на Стару фортецю. У цій фортеці, коли місто захопили петлюрівці, ми з хлопцями клялися на могилі забитого гайдамаками більшовика Сергушина стояти один за одного, як за брата, і помститися проклятим петлюрівцям за його смерть. Я чесно виконував цю клятву і вірно служив революційній справі. Так чому ж з’явилася ця заява, і навіть близькі друзі передчасно жаліють мене?

З-під фортечного мосту, крізь півкруглий тунель з шумом і гуркотом виривався водоспад. Туга вода падала жовтими каскадами; лише там, де вона розбивалась об каміння, кипіла біла піна.

Пригадалася давня легенда про те, що багато років тому, покидаючи назавжди наше місто, турки скинули з фортечного мосту залізну скриню, повну награбованих на Україні золотих цехінів, алмазів, рубінів, золотих браслетів і величезних, завбільшки з куряче яйце, сліпучих брильянтів.

Перше ніж упасти на глибоке дно ріки, охоплена страшною силою водоспаду, скриня кілька разів перевернулася на гострому камінні. Віко її відлетіло. І, кажуть люди, що кожного року після льодоходу весняна буйна вода вимиває з дна золоті монети, дорогоцінне каміння. А одного разу, ще за царя, дід Сашка Бобиря, кажуть, знайшов у прибережному камінні уламок обсипаної рубінами золотої корони якогось турецького візира, що тікав поспіхом з України від запорозького і російського війська. На радощах Сашків дід пішов у корчму, виколупнув з уламка корони один рубін і одержав у старого шинкаря за цей рубін стільки горілки, що, випивши її, знепритомнів. Прокинувся він лише на другому кінці міста, під Вітряними воротами, і без корони. Її украли волоцюги-конокради. Сашків дід від горя збожеволів і потрапив у будинок для божевільних.

1 ... 28 29 30 ... 119
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Місто біля моря», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Місто біля моря"