Читати книгу - "Квіти для Елджернона"

тобі ще не пізно покаятись. Можливо, ти ще можеш знову стати добрим і простим чоловіком, яким був раніше.

— Дороги назад для мене немає, Фанні. Я не зробив нічого поганого. Я схожий на чоловіка, який народився сліпим, але йому було надано можливість побачити світло. Це не може бути гріхом. Незабаром у світі будуть мільйони таких, як я. Наука зможе це зробити, Фанні.

Вона зосередила погляд на нареченій і нареченому на весільному торті, який прикрашала, і я побачив, як її губи ледь заворушилися, коли вона прошепотіла:

— Адам і Єва вчинили погано, коли зірвали і з’їли яблуко з дерева пізнання. Вони вчинили погано, коли побачили себе голими й довідалися про хіть і сором. І Господь вигнав їх із Раю й зачинив за ними ворота. Якби цього не сталося, ніхто з нас не ставав би старий і не знав, що таке хвороби.

Я не мав більше нічого сказати ані їй, ані решті. Ніхто з них не дивився мені у вічі. Я відчував ворожість у їхньому ставленні. Раніше вони насміхалися, зневажаючи мене за невігластво й тупість; тепер вони ненавиділи мене за мої знання та моє розуміння. Чому? Чого, в ім’я Бога, вони хочуть від мене?

Розум загнав клин між мною і тими людьми, яких я знав і любив, розум примусив мене покинути пекарню. Тепер я самотніший, аніж був будь-коли раніш. Цікаво, а що сталося б, якби вони посадили б Елджернона назад у велику клітку, де йому довелося б жити з іншими мишами. Чи налаштувалися б ті миші проти нього?

25 травня

Тож ось як людина може почати зневажати себе — коли до неї доходить, що вона робить неправильно, а зупинитися вона не може. Супроти своєї волі я опинився в помешканні Аліси. Вона була здивована, але впустила мене.

— Ти весь мокрий. Вода струменить по твоєму обличчю.

— Надворі дощ. Добре для квітів.

— Заходь. Зараз я піду знайду рушника. Ти схопиш запалення легень.

— Ти єдина, з ким я можу поговорити, — сказав я. — Дозволь мені залишитися.

— Я щойно поставила на плиту свіжу каву. Заходь, витрись, а тоді ми поговоримо.

Я розглянувся навкруги, поки вона пішла подивитись на каву. Я вперше був у її помешканні. Мені було приємно роздивлятися навколо, але я побачив щось таке, що мене стурбувало. У кімнаті панувала чистота. Порцелянові статуетки стояли рядочком на підвіконні, усі обернуті обличчями в один бік. Подушки були не просто розкидані на канапі, а розкладені акуратно на пластикових накривках, що захищали тканину, яка обтягувала канапу. На двох крайніх столиках стояли журнали, прилаштовані так, щоб їх назви були добре видимі. На одному з них: «Репортер», «Сетердей-рев’ю», «Нью-Йоркер». На другому: «Мадемуазель», «Гаус б’ютіфул» і «Рідерс дайджест».

На стіні, протилежній тій, де стояла канапа, висіла забрана в рамку репродукція картини Пікассо «Мати й дитя», а навпроти, над канапою, висіла картина придворного художника епохи Ренесансу, де був зображений лицар у масці, з мечем у руці, що захищав перелякану рожевощоку дівчину. Якщо розглянути все це цілком, воно не складало композиції. Скидалося на те, що Аліса не могла зрозуміти, хто вона така і в якому світі хоче жити.

— Ти не був у лабораторії вже кілька днів, — гукнула вона з кухні. — Професор Немур турбується за тебе.

— Я не міг наважитися з’явитися перед ним, — сказав я. — Знаю, мені немає чого соромитися, але мене наповнює якесь порожнє відчуття того, що я не мушу йти щодня на роботу — не бачити пекарню, печі, людей. Для мене це занадто. Учора й позавчора вночі мені приснилося, що я тону.

Вона поставила тацю в центрі кофейного столика — серветки складені трикутничками, тістечка розкладені півколом.

— Ти не повинен брати це так близько до серця, Чарлі. Воно не має стосунку до тебе.

— Мене не втішає, коли я кажу собі про це. Ті люди протягом стількох років були моєю родиною. Я почувався так, ніби мене викинули з власного дому.

— А тобі не здається, що це символічне повторення того досвіду, який ти пережив у дитинстві? Від тебе відмовилися батьки… тебе відіслали геть…

— О Боже! Не слід на все чіпляти гарні ярлички. Тут важить тільки те, що перед тим, як мене затягли в експеримент, я мав друзів, людей, які любили мене. Тепер я боюся…

— Ти ще маєш друзів.

— Це не одне й те саме.

— Страх — нормальна реакція.

— Тут ідеться про щось більше. Я боявся раніше. Боявся, аби мене не побили за те, що я не поступаюся Нормі, боявся переходити через вулицю Гауелз, де банда хлопчаків мала звичай дражнити мене й штовхати. І я боявся також шкільної вчительки місіс Ліббі, яка зв’язувала мені руки, щоб я не міг гратися з речами на своєму столі. Але всі ті події були реальними — і я мав усі підстави боятися їх. Страх, який опанував мене, коли мене вигнали з пекарні, це страх неясний, страх, якого я не розумію.

— Візьми себе в руки.

— Ти, певно, ніколи не відчувала паніки.

— Але ж, Чарлі, ти повинен пережити цю несподіванку. Ти як той плавець, якого зіштовхнули з плота, й він вжахнувся, втративши під ногами тверду землю. Містер Доннер був добрим до тебе, й усі ці роки ти почував себе в безпеці й у затишку. Бути вигнаним із пекарні невідомо за що — такого шоку ти просто не сподівався.

— Те, що я розумію причину свого вигнання, не допомагає. Я не можу більше сидіти сам-один у своїй кімнаті. Я блукаю вулицями вдень і вночі, не знаючи, чого шукаю… блукаю, поки втрачаю уявлення, куди я йду… й опиняюся перед пекарнею. Минулої ночі я пройшов увесь шлях від Площі Вашингтона до Центрального парку й заснув у парку. Якого біса я шукаю?

Що більше я говорив, то засмученішою вона здавалася.

— Як я можу допомогти тобі, Чарлі?

— Я не знаю. Я почуваюся наче тварина, яку вигнали з її затишної, безпечної клітки.

Вона сіла поруч зі мною на канапі.

— Вони штовхають тебе надто енергійно. Ти розгублений. Ти хочеш бути дорослим, але в тобі досі живе малий хлопчик. Самотній і наляканий. — Вона поклала мою голову собі на плече, намагаючись заспокоїти мене, й, коли скуйовдила мені волосся, я зрозумів, що вона потребує мене