Читати книгу - "Нова стара баба"

на посаді військового аташе краще виглядає чоловік.

– Ти взагалі уявляєш, як у нашому сраному міністерстві важко пробитися жінці? Будь-яка потолоч, навіть із дитячим пістолетиком у трусах, має перевагу.

– Наталю, я не в курсі, що знаходиться у твоїх трусах, але мені здається, що там – гармата.

– А ти уявляєш, як це неприродно ходити з гарматою в трусах? І подумай, чим мені довелося пожертвувати заради кар’єри, подумай, на що довелося піти?

– А чем ты жертвовала? – виявила зацікавленість Зойка. – Ты всегда делала то, что хочешь. Ты даже на диете никогда не сидела.

– Зоєчка, а ти впевнена у цьому? Що я завжди робила все, що хочу?

– Это, я так понимаю, ты намекаешь на то, что хотела с чурбаном этим ленивым сидеть дома, сопли ему вытирать, жопу подтирать, костюм мухомора на Новый год пошить, такого ты хотела, да? Ты хотела быть Варкой, что ли? Надо же.

– Ні! Я хотіла, щоб цінувалися мої знання, щоб мене поважали, а не обговорювали форму моїх сідниць. Щоб мене сприймали як жінку.

– Не пойму, чего ты бесишься: если их интересовала твоя жопа, они и воспринимали тебя как женщину, можешь не сомневаться.

На цих словах Зойки Щур почав реготати та нарешті всівся за стіл і змолотив кілька пиріжечків. І на здоров’я. Люблю, коли у чоловіків гарний апетит. Мені було шкода доню, я розуміла, про що вона каже, але також усвідомлювала, що вона навмисно перебільшує, розставляє спекулятивні акценти та й загалом поводиться як колишня Славкова маніпулянтка Тася, чим би вона тепер не займалася й де б не була.

Наталя нарешті помітила, що стоїть сама, по центру кімнати, наче новорічна ялинка на майдані, звернула увагу, що на принесений Славіком стілець всівся ненависний Щур і почав наминати пиріжки її мами, що Зоєчка, за котру вона готова була душу не тільки продати, а продати зі знижкою, її зрадила, тому вона обізвала нас усіх нецензурно й пішла курити на балкон.

– Віко, а чим займається ваш зі Славком батько? – запитав Щур, котрий вирішив, раз потрапив у гості, хоч і незванцем, то треба їсти, тому наклав собі на тарелю все, до чого міг дотягнутися.

– Він у Росії. Валяється під парканом, – перейшла на українську Зойка.

– Тітонько Зоєчко, ну навіщо ви так? Він – сценарист, дійсно, п’є, але творчі натури часто розслабляються саме так. – Віка Петрова демонструвала непересічну пам’ять, навіть я забула, що мій колишній зять робив вигляд, наче займається саме цим.

Йооста напружував слух, щоб розібратися у мові.

– Он расслабляется, чтоб не напрягаться, – додала пояснень Зоя.

– Это система Станиславский? – поцікавився Йооста.

– Не. Это система Забухало-Похмелевский, – скривила вуста в усмішці Зойка.

Віка Петрова закотила очі.

Я тримала за руку Аллочку, боялася, що вона не витримає та дремене геть. Бідна дитинка – потрапити у такий гармидер. Долоня її була м’якою та сухенькою, вона не боялася й не переживала, взагалі вона навіть не дослухалася до розмов, а роздивлялася букет айстр, бузкових, синьо-пурпурових, червоно-багряних, білих та ніжно-золотавих, що ним було прикрашено стіл. Час від часу вона ніжно дивилася на Славіка, мені ставало від цього щемко, і раптом я збагнула, що наречена мого онука – вагітна.

Саме так. Тільки вагітна жінка відсовує усі неприємності (наче вже це чарівне пузо затуляє все несуттєве, зайве), не звертає уваги на перешкоди, принаймні на ті, які не можуть кардинально зашкодити її майбутньому материнству. Не здивуюся, що споглядаючи барви айстр у букеті, вона обирає колір для возика своєму немовляті.

Вона нічого не їла, я подумала: у бідної дитинки токсикоз, аж раптом збагнула, що тримаю її за праву руку, тому дитині залишається слину пускати, а сміливості вивільнити долоньку з мого ціпкого старечого полону в неї немає.

– Що тобі покласти, Аллусю? – схаменулася я.

– Індички, якщо можна.

Ласочка моя, та я покладу тобі все! Життя своє розкладу на твоїй тарілці.

Я так боялася. Пресвята Богородице, як я боялася, що піду з цього життя і не побачу, не дізнаюся про те, що у мене є правнук або правнучка. Не занурю свого старечого носа в пухке та тепленьке, як дріжджове тістечко, що піднялося, тільце. Не запарюватиму чебрець для ванночок. Не співатиму колискових, не переказуватиму легенди величних сосон далекого Сибіру, де почалася Наталя. А якби вона там не почалася, ніколи б не розпочався Славік, а якби не розпочався Славік – могла б закінчитися я. Правда, Зойка б цього не допустила. Вона зараз бачить, як я розм’якла, і думає: чого б це? Адже навіть із такими «люлюшницами», як я, розм’якшення також не відбувається без причини…

У вирі своїх пелюстково-колискових думок я все-таки помітила, як Щур підвівся та приєднався до Наталі на балконі, не знаю, про що вони говорили, я бачила тільки, як злітають підкинуті ними недопалки та летять униз, мертве і шкідливе, на ще зелену траву. Я думала, що їй було б легше пробачити його, якби він зрадив, кинув, поглумився над її жіночою природою, якби був колишнім коханцем, а не колегою-супротивником. Вона вміла пробачати чоловікам, котрі виявляли слабкість, коли закохувалися або захоплювалися нею. Але пробачення того, хто її переміг, хто виявив силу (і неважливо, якими він скористався методами, був підлотою чи лицарем), давалося моїй донечці важче.

Сашко Щур, на думку Наталі, був улюбленцем долі та майстром підпільної, підкилимної боротьби. Він ніколи не конфліктував напряму́ (на відміну від Наталі, котра не латала скандальні дірки, а виставляла голе тіло на людський суд), діяв крадькома, тому не мав жодного шансу сподобатися моїй доні. Він умів виплітати інтриги й пишався цим, вважаючи, що то не вада, а перевага будь-якого дипломата. Він грав за правилами протоколу, але загравав із тими, хто цей протокол порушував.

Наталя, котра вирізнялася недовірливістю до людей та несприйняттям чоловіків, не могла повірити та прийняти, що цю людину вона вже впустила в наше життя. До свого життя, до життя свого сина.

Вона казилася від того, що він, маючи тільки один козир на руках (власну доньку), переміг, здолав її упередження, зробив так, що навіть із минулим, котре Наталя нікому не пробачала, вона має миритися, спантеличена своїм материнством. Якби Славік зараз перебував поруч – вона б надавала йому ляпасів як навіжена істеричка.

Я щиро сподівалася: ця ситуація навчить її гнучкості, усе життя я непокоїлася, що моя тверда та неповоротка доня зламається, розлетиться на тріски і згорить.

Віка Петрова тихо повідомила: вони з Йоостою вже вирушатимуть на вокзал. Я також шепотіла,