Читати книгу - "Коли ти поруч"

зрозуміла, – сказала Даринка, вирішивши, що подруга помилилися. – Повтори, будь ласка.

– У тебе СНІД, – пролунало у слухавці, як суворий вирок прокурора. – Але можна ще раз спробувати здати аналізи, повторно…

Свєтка ще щось говорила, але по тілу Даринки миттєво пробігли неприємні мурахи, у голові загуло, а душа вмить наповнилася крижаним страхом. Ще не повністю збагнувши те, що трапилося, Даша впала в стан напівзабуття. Її тіло, скуте страхом по руках і ногах, відмовлялося рухатись, і вона звалилася на підлогу. Ще довго вона лежала, не до кінця усвідомлюючи, що вирок уже винесено і підступна хвороба схопила її в свої цупкі сталеві обійми.

Розділ 17

Даринка почала приходити до тями тільки ввечері. Доведена до несамовитості, вона сиділа сама в стінах зануреної в сутінки кімнати. На душі було порожньо. Світ став безбарвним, сірим, сумним. Здавалося, вона позбулася всіх емоцій, простих радощів життя і її ніщо не хвилювало. Але за зовнішньою байдужістю була її спустошена за один день душа. Вона подивилася на мобільний телефон. Мала три пропущені дзвінки. Дзвонив Олексій, і від самого спогаду про нього Даші знову почало щось каменем тиснути в грудях. Вона розгубилася через звістку, що нагрянула раптово, несподівано, застукала її зненацька. СНІД зруйнував її, здавалося б, непохитний замок щастя, який вона будувала, в якому збиралася жити довгі роки, народжувати дітей, виховувати, дарувати їм свою любов, потім чекати онуків.

Даринка подумала, що так почуваються всі хворі, яким ставлять страшний діагноз. Вона знала про таких людей, працюючи в клініці. Спочатку в них наставав шок, а потім… Потім було дуже важливо, хто є поруч із ними у тяжку хвилину. Таким хворим потрібна підтримка родичів, друзів і знайомих хоча б спершу, доки людина зрозуміє, що будь-який, навіть найстрашніший діагноз – це ще не смертний вирок. Згодом у хворого вмикаються захисні сили організму, починається курс лікування і, за підтримки на належному рівні свого внутрішнього стану душі й моральної допомоги близьких, люди виліковуються. «Або подовжують свої муки», – з гіркотою підбила підсумок своїх роздумів Даринка. А зараз їй треба було в повній мірі усвідомити те, що трапилося, і щось робити. Що завгодно, аби не сидіти в заціпенінні зі своїми думками і не дати крижаному страху оволодіти нею остаточно.

Даринка спочатку безцільно ходила по кімнаті, волочачи задерев’янілі важкі ноги.

«Свєтка! – осяяло її. – У мене є гарна, добра подруга. Вона підтримає, не дасть запанікувати. Треба їй подзвонити, і вона допоможе, підкаже, що слід робити».

Даринка схопила телефон так, як потопельник у бурхливих водах моря хапається з останньої сили за кинуте йому рятівне коло. Телефон довго гудів на одній протяжній ноті, потім нервово запікав короткими гудками. Даша натиснула «Повтор» і чекала, чекала, чекала. Її надії були марними. Свєтка або не чула виклику, або просто не хотіла відповідати, не бажаючи переривати свій відпочинок.

Тепер Даринка почала думати про Олексія. Як йому сказати? Як він відреагує на її зізнання? Звичайно ж, дівчина була впевнена, що він її зрозуміє, – Олексій її так любить. Просто вона боялася завдати йому біль, і зараз, у цей момент, Даша була ще не готова порозумітися з коханим. Їй бракувало слів, не приходили потрібні думки. Даринка збагнула одне, що без допомоги подруги їй не обійтися.

Дівчина поглянула на годинник. Їй належало пережити одну, наймоторошнішу в її короткому житті ніч на самоті, наодинці зі своїми думками. Завтра вона піде на роботу і повернеться пізно ввечері. У цей час приїде додому Свєтка і підкаже, як бути далі. Не вечеряючи, не роздягаючись, Даша лягла на диван і закуталася в ковдри. Її знову морозило.

І тут у Даринки наче обірвалось усе всередині і вона, сховавши обличчя в подушку, від відчаю голосно розридалася. Вона дала повну волю сльозам і почуттям, оплакуючи свій зруйнований світ…

Коли почало розвиднятися, Даша гнівно зиркнула на ненависний годинник. Їй хотілося швидше потрапити на роботу, де є живі люди зі своїми радощами і бідами. Куди-небудь, аби більше не зоставатися на самоті! Але стрілки годинника зупинилися, немов знущаючись із дівчини. Даринка, похитуючись, пройшла у ванну і відкрутила кран. Струмені води зашуміли, нагадавши Даринці, що вона тут не сама, й дівчина плеснула в обличчя холодною водою. Піднявши лице, вона подивилася в кругле, в пластмасовій оправі дзеркало на стіні – і жахнулася, не впізнавши себе. Ця ніч поклала свій відбиток на її зовнішності, зафіксувавши душевні страждання. Даша підставила обличчя під струмінь холодної води, намагаючись змити темні кола під очима, зняти набряки та втому з червоних, опухлих повік.

Цілий день їй коштувало величезних зусиль приховувати свій настрій. Даша і сама помічала, що її завжди чіткі, швидкі, налагоджені та відшліфовані рухи сьогодні були нервовими, різкими й незграбними. Кожен звук їй здавався гуркотом грому, і вона здригалась і пересмикувалася всім тілом. Даша вже пошкодувала, що не відпросилася з роботи й не взяла відгулу. Адже можна було спокійно посидіти вдома і дочекатися подруги. Сьогодні вона вперше замислилися, якою важливою для неї є дружба зі Свєткою, і їй стало навіть не по собі, коли згадала недавню суперечку з подругою. Чомусь пригадалася лялька Анжела, через яку вона, Даринка, плакала і не спала вночі. Зараз вона по-новому оцінила їхню дружбу і з надією, вкотре вже, глипнула на годинник.

Цього вечора Даша не йшла додому, а летіла на крилах. Їй хотілося швидше побачити Світлану, обняти її, попросити вибачення за Анжелу, за дурну суперечку, впасти їй на груди і розповісти про всі свої переживання. Даша, переходячи вулицю, не глянула на світлофор і побігла на червоний. Їй сигналили різними голосами клаксони машин, але це було вже неважливо. Головне – тепер вона не буде сам на сам зі своїм горем. У неї є надійна і вірна подруга!

Біля невеличкого продуктового магазинчика зі смачною назвою «Ням-ням» стояла літня жінка, а поруч із нею, на картонній коробці, красувалося маленьке пластикове відерце з великою зрілою полуницею.

– Купіть полуничку, не пошкодуєте, – пропонувала старенька.

«А чому б і ні? – подумала Даринка. – Свєтка страшенно любить полуницю. Можу я порадувати свою подругу хоча б раз?!»

Даша поклала полуницю до пакету і прискорила крок. Відімкнувши двері квартири своїм ключем, вона побачила просто біля порогу спочатку дві великі дорожні сумки, а потім вже Свєтку, яка тягла третю валізу.

– Привіт, Дашулю, – кинула вона, ковзнувши поглядом по застиглій біля порогу подрузі. – А я ось переїжджаю. Але ти не переймайся, ми будемо дзвонити одна