Читати книгу - "Володимир"

залунали важкі кроки, між рядами мужів до князя прямували сли, що їздили в землю Полотську. Ось наперед вийшов воєвода Михало, бояри Зринь, Волдут, Тудор, тисяцькі Спирка й Чудин.

— Чолом тобі б’ємо, княже, і всьому Новгороду, — почав Михало, низько вклоняючись Володимиру, а потім і мужам на всі боки. Те саме зробили і всі сли.

— Будь здоров і ти, боярине Михале, і ви, сли! — відповів на це князь. — Ждали давно новгородчі вас із-за Волока, чого затримались?

— Супротивний вітер рвав наші вітрила, — вирвалось у Михала, — а паче вітру затримали нас облуда, кривда та лжа.

— Хто смів заподіяти людям нашим облуду й кривду? — спохмурнів Володимир.

— А вже ліпше б ми не їхали до Полотська, княже наш, а вдарили на них усією силою, тільки того заслужив клятий Регволд, сини і вся псина його зграя.

Але тут же тисяцький Михало зрозумів, що висловлюється не тими словами, якими слід говорити княжому слу, і, зупинившись на якусь мить, повів тихо, суворо, поважно:

— За твоїм загадом, княже, прибули ми з повним місяцем до города Полотська і сказали сторожі, що хочемо говорити з Регволдом як сли новгородського князя.

— Ви бачили його? — запитав Володимир.

— Бачили, — заспішив Михало, — сказали, як ти велів, що не хочемо мятежа й усобиці, бережемо і будемо оберігати мир і любов у землях Русі, хочемо жити по закону й покону отців наших, як уставили князі Олег і Ігор, княгиня Ольга і син її Святослав, та ще так, як велять наші боги.

І тут Михало замовк. У палаті була така тиша, що всі чули, як кипить віск у шандалах, важко дихають мужі на лавах.

— Чого ж ти замовк?

— Я сказав, — одразу ж продовжив Михало, — що ти, князь новгородський Володимир, блюдя мир на Русі, пропонуєш князю Регволду сукупно з ним іти проти князя Ярополка, який убив брата свого Олега й хоче йти на тебе.

— І що відповів Регволд?

— Він узяв нашу грамоту, прочитав і порвав, кинув на землю…

Воєводи й бояри на лавах роздратовано загомоніли, вдарили об підлогу посохами.

— Зло вчинив Регволд! Супостат він, ворог! — закричали всі і вже схоплювались з лав, затупотіли ногами.

Тільки князь Володимир твердо сидів на стільці, дивився на Михала й слів.

— Що ж ще сказав Регволд? — так голосно, що почули всі в палаті, запитав він.

— Він сказав непотрібні, дурні слова, — промовив у тиші, що після цього настала, Михало, — і мені негоже їх говорити.

— Ні, говори! — велів Володимир.

— Князь Регволд, — рішуче почав Михало, — сказав, що його дивує грамота новгородського князя з боярством, бо Новгород і Полотськ однаково древні землі, древні однаково в них князі й боярство, і якщо Новгород хоче навчати Полотськ, то Полотськ може Новгород провчити… Гординю ніс князь Регволд, хвалився родичем Рюриком, він сказав, що вільний обирати, з ким йому іти — з Новгородом чи Києвом.

— І вже він обрав?

— Так, княже, обрав, бо діє в’єдно з Ярополком-князем.

Михало замовк, але князь, що пильно стежив за його обличчям, помітив, як кліпає воєвода очима.

— Що ж ти замовк?

— Вони виводили нас по одному з терема полотського князя, а там вчинили нам образу — стригли бороди.

Михало показав князеві і мужам свою набагато коротшу, ніж раніше, бороду.

— І на тебе вони образу клали, — закінчив Михало. — Князь Регволд велів нам переказати, що дочка його Рогнедь не хоче роззути робочича, сина рабині…

Блідий сидів на стільці князь Володимир, і тільки покладені на поручні стільця пальці рук, що стиснулися в кулаки, свідчили, як вразили його слова воєводи. Проте він нічим, крім цього, не виказав свого хвилювання; дивлячись на воєвод і бояр, Володимир ждав їхнього слова.

І він діждався. Ось один з бояр підняв посох, даючи знак, що хоче говорити, потім устав, ступив уперед, і всі побачили старого Скордяту — з перетятим шрамом чолом, слутого[68] на одно око.

— Не токмо тебе, сина Святослава, онука Волги, образив Регволд, — промовив Скордята, — но такожде і боярство, всю Новгородчу землю; Михало сказав, що він діє в’єдно з Ярополком-князем… Що ж, зане так, ми підемо на Ярополка й Регволда…

— То правда, правда! — загомоніли всі в палаті.

Смутне, посічене обличчя Скордяти перекосилось, єдине око блищало хижо.

— А ще я скажу, — закінчив він, — що змусимо, аби та Рогнедь роззула нашого князя. Ми тебе викормили й випестили, княже, — звернувся він до Володимира, — то й веди нас тепер за собою.

— Поїдемо! Веди нас, княже! За Русь! — кричали воєводи й бояри.

У палату долинули протяжні звуки дзвону, — збиралось віче. Князь Володимир устав, щоб іти на площу. Люта образа, жадоба помсти ще буяли в його грудях, але до обличчя вже прилила кров, серце билось рівно, дужо.

Після віча Володимир говорив у своїй світлиці на верху терема з Добринею.

Була ніч. Князь стояв біля розчиненого вікна, крізь яке вливався багатоголосий крик, шум з лодій, далекий смутний спів.

— От і все готове, воєводо мій, тепер і в дорогу, — почав Володимир. — Довго я думав про Київ, рвався туди, хотів там бути, але не так, як нині.

— Чого печалишся, княже? — підійшов до нього ближче й зупинився поруч Добриня. — Ти ідеш на праве діло, захищаєш закон і покон отців своїх, маєш з собою воїнство незліченне, певен я, що приєднаються, стануть під твоє знамено й полуденні землі.

— Це все так, Добринє, і коли б не вірив, то й не пішов би, але скільки крові доведеться нам пролити, навіщо Ярополк почав усобицю в землях, навіщо накликав хмари на Русь?

Обидва вони, стоячи біля вікна, бачили полуденне небо. Там збиралась гроза, перша, либонь, за літо, десь над самим обрієм пробігала тонка зміїста блискавиця, вона била й била в землю, плесо Ільменя, ліси.

Князь Володимир витер долонею чоло, на якому виступили зерна поту.

— Мушу йти! — промовив він. — Нехай Перун благословить все моє воїнство.

— Не печалься, княже, — не сам будеш, я завжди з тобою.

Він узяв руку Володимира й міцно стиснув її.

— Ні, Добринє! — відповів йому князь. — Я тебе не кличу в цю дорогу.

Воєводі стало якось недобре й моторошно. Що трапилось? Чому князь не думає брати його з собою?

— Я люблю Київ, — поволі говорив Володимир, — за ці ж літа полюбив Новгород… І як їх не любити? Київ — отчина моя, а вспоїв мене й вскормив, як рідного прийняв Новгород. Люблю я цей город, усі п’ятини землі, людей полунощних, що мають суворі лики, але теплі