Читати книгу - "Кобзар 2000. Hard"

хотілося, гуляти не вистачало сил, і я розкрив книжку. Книжка була цікава, але на четвертій сторінці я почув над вухом:

- Хлопче, вона до тебе присмокталася…

- Дядько Гаврило сидів на своєму ліжку навіть суворіший, ніж завше.

- Що, пробачте?

- Вона до тебе присмокталася і не відпустить.

Найцікавіше, що я не спитав, хто це “вона”. Я тільки закрив книжку та підвівся на лікті. - І що буде?

- Не відпустить вона тебе. Ти будеш хлянути, хлянути, поки зовсім нічого не зможеш. Може, тоді.

- А ви звідки знаєте?

- Бачу. Якби хтось інший, вона б пустила, а тебе - ні. Ти їй припав до смаку. У тебе оно вже очі позеленіли.

Ні, я таки не спитав, хто це “вона”, я, мабуть, уже тоді щось відчував. А може, й ні - може, набридло читати і просто вирішив порозважатися за рахунок несповна розуму сусіди. У дядька Гаврила погляд палав натхненням, і він продовжив свої пояснення, від яких мені попервах стало трошки моторошно.

- Розумієш, вона живиться твоєю енергією. Вони взагалі живляться енергією чоловіків, але рідко коли припадають отак до одного, - він руками стис перед собою удаване горло, немов збирався задушити. - Здебільшого беруть у кожного потрошку, і тоді майже не шкідливі - ну, день після цього поболить голова і все. А за тебе зачепилась. Я давно за нею дивлюся. Ти розумієш, хлопче, вона висмоктує з тебе енергію під час кохання. Вона висмоктує з тебе життя. Ти не відчув цього?

Згодіться, що відповісти ствердно на таке запитання важко, але й заперечити я не міг. Я справді відчував негаразд, але щоб так сформулювати… Висмоктує життя - це занадто. Про енергію всі останнім часом говорять, навіть по телевізору. Але ж не до такої міри!

А дядько Гаврило вже знову замахав руками, намагаючись мене переконати.

- Тобі треба боронитися, хлопче. Вона тебе з’їсть, висмокче, немов лимон.

- Як?

- Як боронитися? - по-своєму витлумачив мій вигук дядько. - Амулетом. Змійовиком. Сукуби його бояться як вогню.

- Сук… хто? - не зрозумів я.

- Сукуби. Це духи, які живляться нашою сексуальною енергією. Мавки, у нас їх мавками кличуть. Про них у всіх джерелах є, сам можеш почитати. З сукубами завжди боролися хрестом, а змійовик, крім того, зображає стародавню Богиню, а Богині вони бояться значно більше, Богиня для них…

Він не зміг скінчити своєї промови, бо в наступну мить я зареготав, як скажений. Я відкинувся на подушки і зайшовся несамовитим реготом, ще завзятішим від того, що спочатку я мало не повірив у всю цю маячню. Звичайно, коли йшлося про енергетику, ще півбіди. Але коли пішли Богині та Суки… як їх там?.. Я реготав щиро і довго, навіть сльози на очах виступили. Дядько Гаврило спочатку дивився на мене здивовано, а потім образився і ліг на ліжко, відвернувшись до стіни.

- Не ображайтеся, дядьку, - крізь регіт сказав я. - Я не цеє… ой, не можу!.. не через вас… просто від несподіванки…

Але він не відгукувавсь. І правильно - тільки-но відкрив душу, а замість слухати… ой, тримайте мене, люди добрі!

Певно, хвилин із десять я не міг заспокоїтись. Ну це ж треба! А ще жалкував за Футболістом. Якби знати, який цирк нам лишається, - куди тому Футболістові! Потім ще довго, читаючи книжку, я несамохіть посміювався. Артист дядько Гаврило! З ним точно не скучиш.

Коли Космонавт нарешті повернувся з хірургії втомлений, але задоволений, я ще не до кінця відреготався, тому спитав:

- Ну як там твоя сукуба?

- Хто?

- Мавка твоя.

- Сам ти мавпа, - обурився Космонавт. - Придурок!

- Та жартую. Не ображайся. - Іди ти на фіг!

Я був у доброму гуморі аж до вечора, коли двері палати раптом відчинилися і всередину заїхала каталка. Її підштовхувала Оленка, як завжди біла й акуратненька, з чорним хвостиком під шапочкою.

- Олексію! - радісним голосом оголосила вона. - На операцію. Роздягайся.

Я витріщився, нічого не розуміючи, а дівчина змовницьки підморгнула і з наголосом повторила:

- Роздягайся!

Після підморгування я зрозумів, що все не так просто, тому теж підморгнув у відповідь і заходився розстібати гудзики.

- Відріжте йому язика, - порадив Космонавт, - щоб не балакав усе підряд.

- Відріжемо все що треба, - запевнила Оленка.

За мить я вже лежав на каталці горілиць голий, наче немовля. Дівчина дбайливо прикрила мене простирадлом та під уважними поглядами сусідів по палаті вивезла у коридор. Ніхто з них навіть не побажав мені “ні пуха”, ото вже публіка!

- Куди ми їдемо? - спитав я, спостерігаючи, як рухається наді мною стеля.

- Мовчи, - лаконічно відповіла Оленка.

Це дивне відчуття, коли ти їдеш каталкою, вкритий лише тонкою тканиною і цілковито залежний від слабких жіночих рук, коли під їхнім тиском ти раптом повертаєш, прискорюєш чи навпаки сповільнюєш хід. Нема з чим порівняти - хіба з тим, що відчуває дитина у колисці.

Ми й справді їхали коридором у бік операційних, і це мене почало турбувати. Що вона надумала? А каталка проминула герметичні двері та зупинилася біля синього двічі знайомого мені столу. Простирадло злетіло угору, лишивши мене сам на сам зі стерильним повітрям.

- Перебирайся, - владно махнула Оленка у бік столу.

Я все-таки спитав, перелазячи з каталки:

- Що це буде? - ну дійсно, треба ж знати плани на майбутнє.

Але дівчина тільки приклала пальця до моїх вуст.

Стіл був прохолодний, я з задоволенням випростався на ньому. А Оленка, наче перед справжньою операцією, заходилася пристібати мої ноги, а тоді й руки тугими пасками до спеціальних поручів.

- Ти чого? - тільки почав питати я, але вже був міцно прив’язаний.

Перевіривши, наскільки надійно тримають пута, дівчина задоволено гмикнула, а тоді, не говорячи ані слова, пішла геть, і даремно я намагався гукати навздогін. У наступну хвилину я лишився сам, ретельно прив’язаний та неспроможний боротися за свої права.

Більш ідіотської ситуації годі собі й уявити. Я лежав у порожній операційній, голий, безпорадний і не міг навіть покликати на поміч, тому що самі розумієте. Першу хвилину я сподівався, що дівчина от-от повернеться, другу - почав підозрювати щось не те, третю - вже й справді думав про операцію, четверту… а втім, скільки їх минуло, тих хвилин? Я швидко втратив відчуття часу, а вона все не з’являлася. Якщо це був жарт, то досить сумнівний. Кричати, гукати? Кого? Я почав смикати руками й ногами, але тільки переконався у міцності медичного обладнання. Де ж вона ділася, справді?

За такими переживаннями я,