Читати книгу - "Троє в одному човні (як не рахувати собаки) [збірка]"

вони їхали тим лісом, один рицар відстав від товаришів, згубив дорогу й не зміг їх відшукати. І вони в тяжкому горі поїхали далі без нього, оплакуючи його, як мерця.

Та врешті рицарі дістались до прекрасного замку, до якого простували, і пробули там чимало днів у буйних веселощах. І ось одного вечора, коли вони безтурботно сиділи біля вогню, що палахкотів у великій залі, й підіймали повні келихи, ввійшов їхній загублений товариш і привітав їх. Одіж на ньому була подерта, як на жебракові, і тіло вкривали болючі рани, але обличчя його світилося глибокою радістю.

Рицарі почали його розпитувати, що з ним сталось. І він розповів їм, як збився з дороги в темному лісі, як блукав багато днів і ночей, як нарешті, зранений, скривавлений, ліг на землю, щоб умерти.

І коли він був уже зовсім близький до смерті, з лиховісної тьми раптом вийшла велична діва і, взявши його за руку, вела покрученими стежками, не знаними жодній людині, аж поки крізь лісовий морок заясніло світло, проти якого світло дня було б як маленький каганчик проти сонця. І в тому чудесному світлі наш змучений рицар, немов крізь сон, побачив дивне видиво, таке осяйне, таке прекрасне, що він забув про свої криваві рани, а стояв, мов зачарований, і відчував радість, глибоку, як море, чиєї глибини не змірив ще ніхто.

А коли видиво зникло, рицар, упавши на коліна, подякував добрій святій, що зманила його з дороги й завела в цей сумний ліс, де він побачив видиво, сховане в ньому.

Ім’я того темного лісу було Горе; що ж до видива, яке побачив у тому лісі добрий рицар, то не нашим устам називати його.

Розділ одинадцятий

Як Джордж одного разу встав рано. Джордж, Гарріс і Монтморенсі не хочуть і дивитись на холодну воду. Героїзм і рішучість Дж. Джордж і його сорочка — історія з мораллю. Гарріс у ролі куховара. Екскурс в історію, введений у повість спеціально для школярів.

Уранці я прокинувся о шостій і побачив, що Джордж теж не спить. Ми обидва перевернулись на другий бік і спробували заснути ще, та марно. Якби у нас була якась причина не спати, а негайно встати й одягтись, ми б напевне впали на подушку, ледве глянувши на годинний і проспали б до десятої години. А оскільки не було аніякісінької необхідності вставати раніше, ніж через дві години, і навіть більше — вставати так рано було цілковитим безглуздям, то ми відчували, що вмремо, як полежимо ще п’ять хвилин. Така вже споконвічна каверзність людської природи.

Джордж розповів, що таке саме, тільки ще гірше, сталося з ним півтора року тому, коли він наймав кімнату у такої собі місіс Гіпінгс. Одного вечора його годинник зіпсувався й зупинився о чверть на дев’яту. Джордж цього не знав, бо чомусь забув накрутити його, лягаючи спати (незвичайний для Нього випадок), і повісив у головах над ліжком, навіть не глянувши.

Сталося це взимку, у грудні, коли дні найкоротші; до того ж погода стояла туманна. Отже, з того, що було ще зовсім темно, коли Джордж прокинувся, він не міг визначити часу. Він простяг руку й узяв годинника. На ньому було вже чверть на дев’яту.

— Господи милосердний! — вигукнув Джордж. — А мені ж треба о дев’ятій бути в Сіті. Чому ніхто мене не розбудив? От неподобство!

І, кинувши годинник на ліжко, схопився, хутенько прийняв холодну ванну, вмився, одягнувся, поголився з холодною водою, бо гарячої не було коли чекати, а тоді підскочив до ліжка й ще раз глянув на годинник.

Тим часом, чи то від струсу, коли падав на ліжко, чи то від чого іншого, — годинник знову пішов і тепер показував уже двадцять хвилин до дев’ятої.

Джордж ухопив його й метнувся сходами вниз. У вітальні було темно, й тихо, не горів у каміні вогонь, не стояв на столі сніданок. Джордж подумав, що в місіс Гіпінгс нема совісті, й вирішив сказати це їй у вічі, коли вернеться ввечері додому. Тоді похапцем натяг пальто, надів капелюх, ухопив парасольку й кинувся до дверей. Двері й досі були на засуві. Джордж лайнув місіс Гіпінгс старою ледацюгою, подумав: «І чом це люди не можуть уставати тоді, коли годиться?" — відімкнув двері, відсунув засув і вибіг на вулицю.

З чверть милі він поспішав щодуху, та потім йому стало якось чудно: чому на вулиці так мало людей і чому позачиняні всі крамниці? Звичайно, ранок був дуже темний і туманний, і все ж де це видано, щоб із такої причини облишити всі справи? Адже він ось іде на службу! То чому інші люди мають лишатися в ліжку тільки через те, що надворі темно й туман?

Нарешті він дійшов до Голборну. Хоч би тобі одна вітрина відкрита! Хоч би тобі один омнібус проїхав! Джордж бачив тільки трьох чоловік — із яких один був полісмен, — віз із капустою та обшарпаний кеб. Він вийняв з кишені годинника й подивився. Годинник показував п'ять хвилин до дев'ятої! Джордж зупинився й почав рахувати свій пульс. Потім нахилився й обмацав власні ноги. А потім з годинником у руці підійшов до полісмена й спитав, чи не знає він, котра година.

— Котра година? — перепитав полісмен, з видимою підозрою оглядаючи Джорджа з голови до ніг. — А ось послухайте, зараз дзвонитиме.

Джордж прислухався, і годинник на вежі десь поблизу зразу відгукнувся.

— Але ж тільки тричі вдарило! — вигукнув Джордж ображеним тоном, коли на вежі додзвонило до кінця.

— А ви скільки хотіли? — спитав полісмен.

— Як це скільки? Дев'ять, — відповів Джордж, показуючи свій годинник.

— А ви знаєте, де живете? — суворо запитав охоронець громадського порядку.

Джордж подумав і назвав свою адресу.

— А, он де! — промовив полісмен. — Ну, то послухайтесь моєї ради і йдіть собі потихеньку додому. І годинника свого заберіть, і більше таких коників не викидайте.

Джордж вернувся назад, сам не свій з подиву, й увійшов у дім.

Спершу він хотів був роздягтись і лягти ще поспати; але як подумав, що тоді доведеться знов одягатись, та купатись, та вмиватись, то вирішив, що не варто: краще подрімати, сидячи в кріслі.

Проте він ніяк не міг заснути. Зроду ще він не почував себе таким бадьорим. Тому він засвітив лампу, знайшов шахівницю й зіграв сам із собою партію в шахи. Однак це його не розважило: гра тяглася якось повільно, тому він кинув шахи й спробував читати. Але й читання чомусь