Читати книгу - "Українська дивізія «Галичина»"

не спеціяльно виданими медалями для народів Сходу Европи, як це практикувалося у східньо-европейських військових частинах, підпорядкованих вермахтові).

У той самий час друга бойова група Дивізії - ІІІ-ій курінь 30-го полку, командир - сотник Віттенмаєр (Wittenmeyer) - відкрила залізничий шлях і шосе з Ружомберку на схід. Ця друга група в силі одного піхотного куреня, підсиленого відділами артилерії, саперів, протитанкової оборони, зв'язку і постачання, вступила у 4-тижневі бої з партизанами, відкрила для комунікації обидва шляхи, відтиснула партизанські загони у неприступні гори (Високі й Низькі Татри) і продовжувала їх переслідування. У глибоких снігах і важкопрохідних горах ця група виявила високу боєздатність. Вона також знайшла великі криївки партизанської зброї, з яких походили майже всі польові гавбиці гарматного полку. На цьому місці треба відзначити, що командирами обох бойових груп були здібні і відповідальні старшини, які знали українців і вміли знайти «ключ» до їхньої душі. Обидва вони користалися пошаною і довір'ям серед українців і з ними домоглися добрих успіхів.

У Дивізії була зформована ще третя бойова група, яка повела акцію на південь від Ружомберку, але вона не зустріла жадного опору, бо повстанські загони почали розбігатися.

Словацьке повстання, правдоподібно інспіроване комуністичними елементами і підтримане лише нечисленними словацькими націоналістами, було з самого початку приречене на невдачу. Його придушено впродовж короткого часу при дуже малих власних втратах. Повстанці здавалися в полон цілими формаціями. Тільки деякі малі групи пробилися крізь німецьке кільце оточення і продовжували боротьбу на власну руку. Але й ці групи за короткий час вдалося розбити, розпорошити або взяти в полон.

Під час тих боїв у районі міст Зволеня і Банської Бистриці частини Дивізії перебували у постійній акції проти тих партизанських загонів, які вирвалися з оточення, з завданням вступати з ними в бої і не дати їм можливости для передишки. Переслідування тих загонів вело аж в райони гір Низьких Татр і Фатра, де багато партизанських загонів, опинившися без жадних засобів прожитку, здавалися добровільно в полон.

Розуміючи, що в боротьбі з партизанами може легко дійти до зайвих жорстокостей чи надуживання щодо цивільного населення, командування Дивізії ввесь час звертало увагу на коректне ведення боїв. Суворо заборонялися розстріли закладників чи полонених. Заборонено було нищити будинки, хоч часто партизанські позиції змушували до таких заходів. Очевидно, що в діях, коли цивільне населення сприяло партизанам, часом було дуже важко уникнути прикрих інцидентів. За всі проступки завжди суворо каралося. Але і тут українцям також почали приписувати вчинки, яких Дивізія ніколи не робила. Командування Дивізії дуже рішуче виступало проти таких неправдивих обвинувачень.

Після придушення повстання Дивізія або сама здобула або одержала від німецького командувача стільки зброї, коней, возів, автомашин та іншого устаткування, що вона стала повністю озброєною і боєздатною. Її устаткування було майже на 100 відсотків чеське, а добрі чеські легкі автомобілі виявилися дуже практичними.

При придушуванні повстання брала участь також так звана «Бриґада Дірлеванґер» (SS-Dirlewanger Brigade), спеціяльна карна формація зброї СС, де вояки, покарані за проступки проти військових законів, мали себе виправдати. У цій бриґаді перебувало багато старшин і вояків з різних частин вермахту. Усі старшини, підстаршини і стрільці були здеґрадовані до найнижчого ранґу ґренадира. На жаль, так як у німецьких концентраційних таборах, а спочатку і в таборах інтернованих альянтів у Німеччині, у бриґаді не відокремлювано звичайного кримінального елементу від людей, які з моральними злочинами не мали нічого спільного. Наприклад, у бриґаді було багато старшин, яких здеґрадовано і покарано за «невиконання наказу», якого в певних обставинах постійного змінного становища на фронтах не можливо було виконати. Командиром цієї бриґади був бриґаденфюрер зброї СС О. Дірлеванґер (Dr. Otto Dirlewanger), протеже начальника головного управління СС оберґруппенфюрера Ґ. Берґера (Gottlob Berger). [30] Дірлеванґер не був жадний бойовий старшина. Він відзначався брутальністю і безглуздим керуванням бриґади. Під час бойових дій він часто пиячив ночами, а спав удень. В наслідок його безглуздих тактичних помилок, бриґада мала великі втрати. У цій бриґаді ледве чи існувала можливість реабілітації її вояків, наприклад, двох здеґрадованих старшин вермахту, які виявили велику хоробрість у боях з ворогом, німецький командувач Словаччини порекомендував до підвищення, але у відповідь на це з головного управління СС чи також головної канцелярії Гіммлера дістав відмову з доганою за те, що ніби він протеґує членів вермахту. Обидва ті старшини не одержали ніякого визнання за свої заслуги.

Дуже недовго під час однієї бойової дії Дірлеванґер був підпорядкований Дивізії. Він тільки тим відзначився, що не виконував жадних наказів Дивізії, а у вирішальний момент бою лежав в ліжку, зовсім не цікавлячися долею своєї частини. Дірлеванґер не мав ніякого контролю над тим, що робилося в його бриґаді, яка була опанована кримінальним елементом. Вони допускалися різних зловживань супроти цивільного населення і всюди по собі лишали неславу. Такі проступки та бриґада пізніше намагалася видати за проступки Дивізії, мовляв, чужинцям можна все приписувати. На жаль, на наказ Гіммлера і головного управління СС, бриґаду постійно переміщувано так, що вона залишила по собі цілі сплюндровані околиці. Дірлеванґер також не дотримувався ніяких приписів щодо зберігання військових таємниць. Наприклад, він видрукував у цивільній словацькій друкарні ввесь склад, силу та озброєння своєї частини. Цей важкий промах командування Дивізії негайно зголосило до вищого командування, уважаючи, що таке порушення приписів врешті приведе до усунення Дірлеванґера з його становища. Але сподівання були надаремні - Дірлеванґера ніхто не притягнув до відповідальности і він залишився на своєму посту.

У той самий час на західній Словаччині в так званій «охоронній області» перебувала теж так звана «східньо-турецька» військова частина (Osttьrkischer Waffenverband), яка воювала по німецькому боці. Своєрідною персоною цієї частини був її командир, який з гордістю називав себе принцом Гарум аль Рашід чи щось подібне. Насправді це був, мабуть, німець, що добре говорив по-німецькому і раніше носив звичайне німецьке прізвище. Він мав прийняти іслям і за великі пожертви для своєї нової віри був нагороджений титулом «принца» і численними медалями, які завжди прикрашали його елеґантно зшиту уніформу. Його поява завжди справляла дивовижне враження. Та чим би він не був, проте, на командира бойової частини він зовсім не підходив.

Відділ цього «принца» також допустився багатьох проступків супроти цивільного населення (хоч не в такій великій мірі, як бриґада Дірлеванґера) і також намагався складати вину за це на Дивізію. Треба відзначити, що німецький командувач на Словаччині добре знав, що командування Української Дивізії робило все можливе для чесного ведення боротьби, і саме тому треба особливо