Читати книгу - "Цинамонові крамниці та всі інші оповідання в перекладі Юрія Андруховича"

у нашій біографії лишаються білі плями, запашні стигми, погублені срібні сліди босих ангельських ніг, велетенськими кроками розсіяні по наших днях і ночах, у той час як повня слави безупинно збільшується, росте і сягає над нами кульмінації, тріумфально перевершуючи захват по захваті.

А проте в певному сенсі вона цілою й неподільною вміщується в кожному зі своїх неповноцінних та фрагментарних утілень. Це вступає в дію явище представництва і заміщеного буття. Якась подія може бути малою і вбогою стосовно своїх витоків та власних засобів, але, розглянута з більшою пильністю, може відкритися зсередини безконечною і променистою перспективою завдяки тому, що вище буття прагне знайти в ній своє вираження і раптово в ній зблискує.

Тож і будемо збирати ці натяки, ці земні наближення, ці зупинки й етапи на шляхах нашого життя, мов уламки розбитого дзеркала. Будемо збирати по шматочку те, що єдине і неподільне, нашу велику епоху, геніальну епоху нашого життя.

Чи в пориві применшення, затероризовані неосяжністю трансценденту, ми часом не занадто обмежили її, поставили під сумнів і похитнули? Адже попри всі застереження — вона була.

Вона була, й ніщо не відбере в нас цієї впевненості, цього світляного посмаку, що досі на язиці, цього холодного вогню на піднебінні, цього зітхання, широкого, мов небо, і свіжого, як ковток чистого ультрамарину.

Чи повною мірою підготували ми читача до подальших речей, чи можемо ризикнути мандрівкою в геніальну епоху?

Наше хвилювання передалося читачеві. Ми відчуваємо його знервованість. Попри зовнішнє пожвавлення, нам також тяжко на душі і тривожно на серці.

Тож іменем Божим — сіли й рушили!

Геніальна епоха

І

Звичайні факти вишикувані в часі й нанизані, мов на нитку, на його перебіг. Саме там їхні передумови й наслідки, що, тісно збиваючись, без перерв і просвітів наступають одні одним на п’яти. Це не може не мати значення в оповідацтві, душею якого є тяглість і спадкоємність.

Але що робити з подіями, які не мають у часі власного місця, з подіями, що настали запізно — коли увесь час було вже роздано, розподілено, розібрано, тож вони тепер лишилися на слизькому, не порозставлювані, завислі в повітрі, блудні та бездомні?

Невже час таки затісний для всього, що стається? Хіба можливо, щоб усі місця в часі були попередньо розпродані? Ми схвильовано біжимо уздовж нескінченного подієвого потягу, готуючись до від’їзду.

Господи милий, та невже не існувало тут своєрідного ажіотажу квитків на час?.. Пане кондукторе!

Але спокійно! Без надмірної паніки — ми залагодимо все потихеньку у власній сфері діяльності.

Читач мав би дещо вже чути про паралельні часові пасма у двоколійному часі. Так, існують такі бічні відгалуження, щоправда, трохи нелегальні і проблематичні, але якщо вже перевозиш таку контрабанду, таку наднормальну і не піддатну звичному впорядкуванню подію, то не можна бути й занадто суворим. Тож і спробуймо в одному з моментів історії збочити в таке відгалуження, на глуху колію, й пустити нею той нелегальний ряд подій. Тільки без побоювань. Усе трапиться непомітно, читачем навіть не хилитне. Хтозна — можливо, саме в мить, коли ми про це кажемо, нечиста маніпуляція вже позаду, й ми вже виїхали на свою глуху колію?

II

Мати прибігла налякана й міцно обійняла мій крик, намагаючись накрити його, мов пожежу, й задушити у складках своєї любові. Вона заткала мій рот своїм і кричала разом зі мною.

Але я відштовхнув її. Вказуючи на вогненний стовп, на золоту балку, що стирчала навскоси в повітрі, мов заноза, й ніяк не давала себе скинути, повна блиску й розвихрених пилинок, я кричав: «Геть, видери її, вирви геть!».

Піч наіндичилася великим кольоровим розписом, намальованим на її чолі, налилася кров’ю і здавалося, що з конвульсії всіх своїх жил, м’язів, з усієї до надриву напруженої анатомії могла би звільнитися тільки сліпучим півнячим вереском.

Я стояв у розхристаному натхненні і гнівно витягував, видовжував уперед пальці — дощенту перейнятий, наструнений, мов дороговказ, дрижачи з екстазу.

Моя рука провадила мене, бліда й чужа, волокла мене за собою — заклякла, звосковіла рука, як великі вотивні долоні[105], як долоня ангела, піднесена для присяги.

Був кінець зими. Дні стояли в калюжах та спалахах, із піднебіннями, забитими вогнем і перцем. Лискучі ножі краяли медову масу дня на срібні скибки, на призми, що в розрізі повнилися кольорами та корінцями прянощів. Але циферблат полудня зосереджував у своєму звуженому просторі весь блиск тих днів і показував усі палахкі та вогнисті години.

О такій порі, неспроможний помістити в собі весь жар, день облущувався листками срібної бляхи, хрусткою фольгою і шар за шаром оголював свій налитий блиском стрижень. І, наче цього було замало, диміли комини, клубочилася блискуча пара, і кожна мить вибухала великим злетом ангелів, бурею крил, що їх невситно поглинало небо, й далі відкрите для нових і нових вибухів. Його просвітлені башти злітали вгору білими султанами, далекі фортечки розгорталися тихими віялами вибухової хвилі — під осяйною канонадою незримої артилерії.

Вікно кімнати, до країв налите небом, без кінця набрякало тими злетами і переливалося фіранками, які, пломеніючи та курячись у вогні, стікали золотими тінями і тремтінням повітряних шарів. На килимі лежав навскісний, розпалений, накритий блискучими хвилями чотирикутник, що не міг відірватися від підлоги. Цей вогненний стовп уразив мене до глибини. Я стояв, ніби вречений, на розкарячених ногах і зміненим голосом обкладав його чужими твердими прокльонами.

За порогом, у передпокої, стояли родичі, сусіди, виряджені тітки — знічені, перелякані, із заламаними руками. Вони підходили навшпиньки і відступали, сповнені цікавості, зазирали крізь двері. А я кричав.

«Бачите, — кричав я до матері й брата, — я завжди казав, що все затамоване, ув’язнене нудьгою, не випущене на волю. А тепер лиш дивіться — який виплеск, який розквіт, яка блаженність!..».

Я плакав від щастя та безсилля.

«Прокиньтеся, — закликав я, — покваптесь мені на поміч! Я ж не можу сам-один подолати цей виплеск, не можу охопити цей потоп! Як мені самому відповісти на мільйон осяйних запитань, якими мене затоплює Бог?».

І через те, що вони мовчали, я кричав у гніві: «Кваптеся, набирайте повні відра цього надміру, нагромаджуйте запаси!».

Але ніхто не міг мене виручити — всі стояли безпорадно й, озираючись, задкували за спини сусідів.

Тоді я зрозумів, що робити, і повний запалу, став витягати з шаф старі фоліанти, записані й пошматовані облікові книги батька і жбурляти їх на підлогу під отой вогняний стовп, який палахкотів у повітрі. Паперу для мене вже