Читати книгу - "Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга)"

двір у готицькім стилі під червоною черепицею, судячи з дерев, серед молодого парку, і плебанія, розложиста, низька, обведена кругом ганком з претензійними — під дорійські — стовпами напереді.

В безпосереднім сусідстві з плебанією була церква. Зоня трохи здивувалась: село, як видно по хатах, було біднувате, а церква була велика, мурована й покрита новою блискучою цинковою бляхою.

«Значить, церква мала добрих господарів», — подумала Зоня. На майданчику біля церкви, під не розвинутими ще яворами, стояв гурт простоволосих газдів.

Зовнішні стіни церкви на висоту чоловічих рук були обвішані капелюхами, засадженими на спеціально для того вмурованих гачках.

По кількості капелюхів на стіні церкви можна було судити, що газдів більше на майданчику, ніж у церкві. Можливо, спеціально вийшли на повітря, аби краще придивитись делегатові. Самовпевнена поведінка сільських дуків викликала в Зоні неприємний біль в околиці діафрагми.

Щастя, що фіра скрутила на плебанію, заки Зоня встигла порівнятись з ними.

З хати вибігла низенька, широка, в дечому схожа на будинок плебанії, досить неохайна (перкалева сукенка була запнута тільки до половини пазухи), червона на обличчі, з жовтою, як шафран, косою їмосць.

— А… а… прошу… прошу… — Замість простягти, вона сховала руки поза себе, витираючи їх об спідницю. — Прошу ближче…

Зоня не квапилась досередини. Маленькі, забиті квітами у вазонках віконечка на плебанії не заохочували до нутра дому.

— Дякую, може, піду до церкви, — відпрошувалась Зоня. Вважала, що своєю присутністю в церкві з'єднає собі людей, але їмосць замахала руками:

— Та бійтесь бога, не робіть цього! Всі вас пооглядають там — і для кого будете ще цікаві на зборах?

Зонина нехіть перед плебанськими кімнатами справдилася. В кімнатах було темнувато, незважаючи на гарну погоду, вікна були щільно позамикані. По кімнатах, куди проходила Зоня, всюди пахло засушеним пісним пшеничним хлібом і воском. Підлоги були нерівні, але чисті, аж жовті.

їмосць посадила Зоню на старомодний, з химерними ніжками фотель:

— Може, пані оглянуть наші родинні альбоми, заки я впораюсь у кухні?

Зоня хотіла б пройтись за той час по городі, де починали вже бриніти перші троянди.

Фотографії в плюшевих, облізлих від часу альбомах нагадували Зоні ті самі типи, що їх бачила по всіх родинних альбомах Річинських.

«Не дивно, — міркувала собі, — люди в тих часах жили однаковими інтересами, однаковісько одягались, тому і утотожнювались навіть обличчям…»

Обід готовиться у їдальні при кухні. До салонику, в якому оглядала фотографії Зоня, долітав звідтіль дзенькіт посуди і столових приборів. Здогадувалась, що їмосць готовить в її честь парадний обід з обов'язковим курячим бульйоном з локшею і сиряниками. Приготування до обіду тривало довго. Служба божа в церкві теж. Зоня двічі вже переглянула альбом. Перейшла очима, відповідно оцінюючи, кожний предмет у кімнаті. Занавіски на вікнах були нові, модні, призначені для міських широких вікон і тому трохи смішили при цих вируділих, об'їдених міллю портьєрах.

Перський килим на стіні, напевно, давно відсвяткував сто років з дня свого випуску в світ. Рисунок на ньому вже зовсім розплився, кольори злились в одну масу, але всякий, хто розуміється на того роду речах, віддасть йому належне.

Фотелики і канапка бідермаєрського стилю не гармоніювали з столом. Мабуть, для того був він прикритий, як у ресторані, довгою, сливе не до землі, скатертю.

На стіні, побіч статечної пари портретів жінки в старомодному очіпочку і священика з старовинним обличчям, висіла велика, насправді по-мистецьки виконана фотографія, на якій зафіксовано молоду тенісистку під час гри. Напруженість ситуації, динаміка руху, зосереджена воля відбились на обличчі і в цілій постаті дівчини, як у дзеркалі.

«Колотнеча поколінь», — пригадала Зоня заголовок недавно прочитаної статті в «Літературно-науковому віснику».

Нарешті в їдальні запанувала тиша, а до салоника увійшов отець Йоанн.

Зоня знала його з міста. Зрештою, був на похоронах покійного татка. Був високого росту, злегка пригорблений, з гарним, але неприємним своєю поволокою бісової хитрості обличчям чоловік. Говорив він притишеним, акуратним голосом, нічому не дивуючись.

Зоня згадала, що про отця Йоанна говорив покійний татко. Сміявся, що отець Йоанн торкається життя через рукавички, тоді як його жінка голими руками жне кропиву. Всі неприємні справи, всякі конфлікти з парафіянами, всякі непорозуміння з податковим урядом, з учителями в місті, де вчилося шестеро дітей отця пароха, контракти і торги з купцями полагоджувала сама їмосць.

Отець Йоанн увійшов у салоник елегантним, вальсовим кроком і галантно склонився перед Зонею.

— Дуже мені приємно повітати паню у моїх скромних порогах… хоч, — він відкашлявся для пристойності, — мої парафіяни трохи здивувались, як побачили, що на сьогоднішні збори делегатом буде женщина… але це добре… будуть приємно розчаровані… при ближній зустрічі… з панею…

Цей незграбний комплімент, на диво, не вразив Зоню, а, навпаки, війнув на неї приємним вітерцем, що освіжив її на мить. Усміхнулась у відповідь отцю Йоанну, а той підніс їй портсигар.

— Звідки отець знають, що я покурюю потроху? — спитала кокетливо.

— Тепер майже кожна елегантна дама курить…

Під час обіду (який складався, як Зоня й припускала, з курячого бульйону з локшею і т. д.) за столом сиділи чомусь тільки отець Йоанн і Зоня удвійку: для їмосці стояло накриття на столі, але вона не знаходила часу присісти. Примощувалася тільки, як сорока на кіл, і знову схоплювалась і вибігала кудись у господарських справах.

За обідом, після того як випили по чарці минулорічної вишнівки, отець Йоанн, шануючи в Зоні більше суспільного діяча, ніж принадну жіночку, став ділитись з нею своїми політичними спостереженнями.

Зоня з задоволенням ствердила, що отець Йоанн непоганий дипломат. Він жодного разу не назвав, як це мав у звичаї стрийко Нестор, хлопа гадиною, з якої треба тільки шкуру лупити і наслуховувати, чи ще дихає. Ні, він навіть своїх противників серед парафіян делікатно називав збаламученим елементом, якому треба відчинити очі на істину. Не ниючи, з достойністю жалівся перед Зонею, що життя на селі стає щораз то більш нестерпним.

З одної сторони, консисторія[54] ставить свої суворі вимоги, — отець Йоанн знову закашлявся по-салонному, — сьогодні не можна їх інакше розуміти, як хто не з Римом, той проти нього… особливо в цей апокаліпсичний час, коли стільки людей на земній кулі дає першенство матеріалістичному світоглядові; а з другої сторони, ті невігласи з ліберального табору роблять йому докори, що він відриває від національного грунту церкву і латинізує її… До того ще комуністична зараза почала ширитись в селі так, що стало зовсім туго.

— А я мушу лавірувати якось, як то кажуть, поміж дощ… Мій принцип — зо всіма жити в згоді…