Читати книгу - "Сашко"

Я, звичайно, пам’ятав, але, як тоді, так і зараз, не розумів, чому він не взяв мене на паровоз, і вже хотів був спитати його про це, коли дядя Михайло додав:

– І добре зробив, що не взяв, бо на перегоні нас там добре обстріляли партизани, а куля не розбирається, міг і ти потрапити під неї…

— Партизани?! От шкода, що я не причепився до того поїзда.

— А то чому?

— А тому, що я давно хотів…

Язик мій, як завжди, проти моєї волі почав був розповідати про те, що я давно хотів зустрітися з партизанами, щоб піти до них. Але на цей раз я таки придержав свого язика і не розповів нічого. Хіба можна було розповідати такі речі Ромчиному батькові? Адже він працював на фашистів.

— Ну, ну, то що ти хотів? — спитав він.

— Я? Нічого… Та я так просто… А що партизани зробили тоді з ешелоном?

— Спинили ешелон, набрали зброї різної, припасів, а потім обілляли вагони бензином і підпалили…

— А паровоз?

— Не знаю, я тоді втік з паровоза в ліс… Чув тільки, як щось вибухнуло, мабуть, котел на паровозі.

— А що ж було з вами?

— А я пішки добрався до ближчої станції.

— А ваш помічник?

— Він, очевидно, пішов у партизани. Ну, мені сюди треба… Бувай здоров!

Він пішов у один бік, а я в другий. Та тільки щось у моїй голові вертілося нерозв’язане… Щось таке вертілося, і все ніяк я не міг ухопитися за кінчик нитки… Не міг чогось пригадати чи не міг зрозуміти…

Повз мене пройшов якийсь чоловік у формі залізничника. Він мені чомусь нагадав того, який нещодавно перемовлявся з дядею Михайлом біля буфетної вітрини на тій станції, на якій я просився на паровоз, хоч це був, звичайно, не він.

«Стій, Сашко? — раптом гукнув я сам до себе. — Знайшов! Єсть!» З несподіванки я навіть спинився. Так, справді, тут щось було цікаве… Ромчин батько не захотів сказати, чого не взяв мене на той поїзд, а я згадав, як дядя Михайло перемовився тоді про щось з людиною в залізничній формі і після того раптом відмовився взяти мене на поїзд і посадив на інший… Я вже йшов зовсім поволі, зробивши для себе це відкриття… Ну, звичайно, Ромчин батько, мабуть, був попереджений залізничником про напад партизанів на поїзд і через те не схотів брати мене з собою. І він був до того ще знайомий з цим чоловіком і був з ним у змові, бо ж інакше не зрозумів би його сигналу і не пішов услід за ним, щоб зустрітися коло буфету, бо там їхня зустріч нікому не впала в око. Там товчуться різні люди. А той залізничник — то, мабуть, переодягнений партизан, а дядя Михайло, виходить, теж… партизан. Невже це й справді так? Я оглянувся довкола, чи не підслухав хто моєї думки, хоч це була тільки думка, сувора таємниця, — і навіть мій балакучий язик не прохопився тут жодним словом.

Я то йшов, то спинявся і незчувся сам, як уже опинився на Хрещатику і сів на розі бульвару Шевченка. Мої думки так заворожили мене, що я замість жовтого крему поклав на жовтий чобіт якогось чоловіка чорний крем. Чоловік ударив мене рукавицею по обличчю і пішов шукати іншого чистильника. Ну, й чорт з ним — певне, якийсь фольксдойч або якась інша мерзота…

Ні, сидіти біля цієї скриньки я більше не міг. Я швидко склав речі й побіг додому. Як здивувалася бабуся, коли побачила мене так рано. Я сказав їй, що в місті ходить чутка, буцімто буде облава людей, щоб посилати їх до Німеччини, і, хоч мені це не загрожувало, але могла зчинитись метушня і мало що могло трапитися з кожним, хто в цей час буде на вулиці…

Бабуся мені легко повірила, і я пішов шукати Ромку. Я ще не знав, чи сказати їй про мою таємницю, чи ні, адже батько їй не сказав правди…

Дома Ромки не було. Я пішов у сад до нашої шовковиці. Листя вже облетіло з кущів, і я ще здаля побачив Ромку. Якимось нерухомий, похмурим поглядом вона мовчки дивилась мені назустріч. Я зрозумів — вона на когось розгнівалась. Я сів поруч.

— Ти все гніваєшся на батька?

Вона помовчала, потім одвернулася вбік і тихо сказала:

— Я піду від нього…

— Ти хочеш покинути батька?

— Так, завтра вранці. Коли б я знала дорогу До партизанів, я пішла б до них. Але однаково я піду від нього. Я вже вирішила.

— Ні, ти не покинеш його!

— Покину, я вирішила.

— А я кажу — не покинеш.

— Покину, покину, і ніхто мене не вдержить!..

Вона вже хотіла бігти від мене, але я схопив її за руки, силоміць посадив на лаву й примусив вислухати мене. І вона слухала спочатку з недовірою, потім задумалась, потім почала, як навіжена, сміятися з радості, і стрибати на лаві, і, схопивши мене за руки, кружити навколо себе…

ЗАВТРА ЗАГОВОРИТЬ УВЕСЬ КИЇВ!.

Раніше Ромка, коли батько її приходив додому, лягала на канапу й одверталась до стіни. Вона майже не розмовляла з ним. Сусідка часом готувала їм обід, Ромка ні в чому не хотіла допомагати батькові. І він був здивований, прийшовши того дня додому, коли Ромка кинулась йому на шию.

— Що тобі, дочко?

— Так мені радісно, хороше, татусю! Наче в мене велике свято…

Звичайно, дядя Михайло ніколи не догадався про справжню причину її настрою, а Ромка не розказала про це йому нічого, бо не мала права.

І ще одна радість прийшла до нас у ті дні. Одного ранку я сидів на розі Хрещатика й бульвару Шевченка біля своєї скриньки і раптом побачив, що просто в мій бік іде Юрчик. Спочатку я не повірив своїм очам… Але це був він. Тоді я подумав, що сплю. Але повз мене проходили фашистські офіцери з великими псами, а я вві сні ніколи не бачу фашистів, а тільки наших. Юрчик уже був за кілька кроків від мене. Раптом наші погляди зустрілися і ми кинулись один до одного. Я навіть перекинув свою скриньку, й коробки з кремом розкотилися. Ох, і обіймалися ми! Якась бабуся думала, що ми хочемо задушити один одного, і почала розбороняти нас.

Звичайно, ми відразу ж забрали моє чистильницьке приладдя й рушили додому. Оглядаючись по сторонах, ми розповідали один одному про себе.

Юрчиків батько