Читати книгу - "Останнiй листок. Оповiдання"

— Посидь із хлопчиком, я зараз повернуся. Піду зніму цей балахон і запряжу сани. Треба відвезти його додому.

— Ну, безбожнику, – сказав Трінідад, умостившись на місце Черокі. – То ти, брат, стільки набачився всього, що тебе не цікавлять такі дурнички, як цукерки та іграшки?

— Ти неприємний тип, – в'їдливо процідив Боббі. – Обіцяв рушницю. А тут людині навіть покурити не можна. Я хочу додому.

Черокі підігнав сани до ґанку, і Боббі виліз на сидіння. Баскі коні рвонули по накатаній сніговій дорозі. На Черокі була його п'ятсотдоларова шуба з молоденьких котиків. Хутряна підкладка приємно гріла.

Боббі дістав з кишені цигарку й почав чиркати сірником.

— Викинь цигарку! – сказав Черокі спокійно, але якимсь новим голосом.

Трохи повагавшись, Боббі кинув цигарку в сніг.

— Викинь усю пачку, – звелів той самий голос. Хлопець скорився не відразу, та все-таки виконав і цей наказ.

— Слухай! – обізвався раптом Боббі. – А ти мені подобаєшся. Навіть не знаю чого. Спробував би хто-небудь отак мною командувати!

— Послухай, хлопче, – сказав Черокі звичайним голосом. – А ти не брешеш, що твоя мати цілувала карточку? Ту, що на мене схожа?

— Та ні. Сам бачив.

— Ти, здається, щось казав про рушницю?

— Казав. А що? У тебе є?

— Завтра матимеш. Із срібними наклепками. Черокі дістав годинника.

— Пів на десяту. Що ж, ми прибудемо на Гранітну Стрілку в самісіньке свято. Тобі не холодно? Сідай ближче, синку.

Маятник

— Вісімдесят перша вулиця… Виходьте кому треба! – закричав пастух у синьому мундирі.

Отара баранів-пасажирів вилізла з вагона, на її місце влізла друга, така сама отара. Дзінь-дзінь! Вагони для перевезення худоби Манхеттенської надземної залізниці з гуркотом покотили далі, а Джон Перкінс разом з усією випущеною на волю отарою спустився по сходах на вулицю.

Джон повільно рушив у напрямку до своєї квартири. Повільно, бо в лексиконі його повсякденного життя не було таких слів, як «а що як?». Ніякі сюрпризи не ждуть чоловіка, що вже два роки як одружений і живе в дешевій квартирі. Дорогою Джон Перкінс з похмурим цинізмом, пригнічений, уявляв собі близьке закінчення цього нудного дня.

Кеті зустріне його біля дверей поцілунком, що пахне кольд-кремом та ірисками. Він зніме пальто, сяде в тверде, мов брук, крісло і прочитає у вечірній газеті про росіян та японців, яких убила смертоносна фантазія газетярів. На вечерю буде тушковане м'ясо, салат, засмажений таким соусом, яким можна чистити взуття, – до того ж з гарантією, що шкіра не порепається і не зіпсується, – компот з ревеня і пляшка густого полуничного сиропу, який почервонів від того, що на етикетці написано «Чистий». Після вечері Кеті покаже йому новий квадратик на пошитій з клаптів ковдрі – цей клаптик тканини їй дав продавець льоду, відрізавши його з широкого кінця свого галстука-самов'яза. О пів на восьму вони позастеляють меблі газетами, щоб ловити шматки штукатурки, які сипатимуться із стелі, коли товстун у квартирі над ними почне робити фізичні вправи. Рівно о восьмій Хіккі й Муні, естрадна парочка (без ангажементу) в квартирі навпроти, поступляться ніжному впливові delirium tremens1 і почнуть перекидати стільці, не знати чого уявивши, ніби антрепренер Хеммерстайн женеться за ними з контрактом на п'ятсот доларів на тиждень. Потім добродій з будинку по той бік двора-колодязя сяде біля вікна з своєю флейтою; газ, як і щоночі, почне весело вириватися на волю; кухонний ліфт зіскочить з полозків; двірник ще раз прожене за річку Ялу2 п'ятьох дітлахів місіс Зановицької; дама в блідо-зелених туфлях легко збіжить із скайтер'єром униз і наклеїть над своїм дзвінком і поштовою скринькою папірець з прізвищем, яке вона бере собі по четвергах, і вечірнє життя прибуткового будинку Фрогмора потече усталеним звичаєм.

Джон Перкінс знав, що все буде саме так. І ще він знав, що о чверть на дев'яту він, посміливішавши, візьме капелюх, а його дружина роздратовано скаже такі слова:

— Куди це ти зібрався, Джоне Перкінсе, хотіла б я знати?

— Думаю заглянути до Мак-Клоскі, – відповість він, – зіграти партію-другу на більярді.

Останнім часом у Джона Перкінса це ввійшло в звичку. О десятій чи об одинадцятій він повертався додому. Іноді Кеті вже спала, іноді чекала на нього, готова розтопити в тиглі свого гніву ще трохи позолоти із сталевих ланцюгів шлюбного життя. За такі речі Купідону ще доведеться відповідати, коли він стане на божий суд із своїми жертвами з прибуткового будинку Фрогмора.

Цього вечора Джон Перкінс, відчинивши двері, натрапив на неймовірне порушення повсякденності. Кеті не зустріла його солоденьким поцілунком. У квартирі був лиховісний безлад. Речі Кеті були розкидані. Туфлі валялися посеред кімнати, щипці для завивки, банти, нічна сорочка, коробка з пудрою – все лежало впереміш на комоді та стільцях. Це аж ніяк не було схоже на Кеті. А коли Джон побачив гребінець, на якому заплуталась кучерява хмарка її каштанового волосся, в грудях у нього похололо. Кеті, видно, страшенно хвилювалась і поспішала, бо звичайно вона дбайливо ховала зняте з гребінця волосся в голубу вазочку на каміні, щоб коли-небудь зробити з нього шиньйон – мрію кожної жінки.

На видному місці, прив'язаний до газового ріжка мотузкою, висів складений папірець. Джон схопив його. Це була записка від його дружини. Там було написано:

«Дорогий Джоне!

Тільки-но одержала телеграму, що захворіла мама. Я їду поїздом о четвертій тридцять. Мій брат Сем зустріне мене на станції. В льодовні є холодна баранина. Сподіваюсь, у неї не ангіна. Заплати молочареві 50 центів. Минулої весни вона тяжко хворіла на ангіну. Не забудь написати в Газову компанію про лічильник, твої чисті шкарпетки у верхній шухляді. Завтра напишу. Поспішаю.

Кеті».

За два роки подружнього життя він і Кеті не провели нарізно жодної ночі. Джон спантеличено перечитував записку ще й ще. Заведений раз назавжди незмінний порядок був порушений, і це приголомшило Джона.

На стільці, навіюючи своєю пусткою та безформністю смуток, висів жіночий халат з чорними цятками – його Кеті завжди надівала, подаючи на стіл. Її будній одяг похапки був розкиданий де попало. Паперовий пакетик з її улюбленими ірисками лежав нерозв'язаний. На підлозі валялася розгорнута газета з чотирикутною діркою в тому місці, де було вирізано розклад руху поїздів. Усе в кімнаті свідчило про втрату, про те, що сама її сутність зникла, що з тої кімнати