Читати книгу - "Дванадцять стільців"

Іполита Матвійовича вважаю ці розмови зайвими.

Іполит Матвійович нахилив голову. Купці пожертвували на користь діточкам по двісті карбованців.

— Разом, — вигукнув Остап, — чотириста вісімдесят вісім карбованців. Ех! Дванадцяти карбованців не вистачає для круглої суми.

Олена Станіславівна, що довго була незворушна, пішла до спальні і винесла в ридикюлі потрібні дванадцять карбованців.

Друга частина засідання була зім'ята і мала не такий урочистий характер. Остап почав жартувати. Олена Станіславівна зовсім розм'якла. Гості один по одному розходились, шанобливо прощаючись з організаторами.

— Про день наступного засідання буде окреме сповіщення, — говорив Остап на прощання, — найсуворіший секрет. Справа допомоги дітям повинна бути таємна… Це, до речі, у ваших особистих інтересах.

Після цих слів Кислярському захотілось дати ще п'ятдесят карбованців, але ніколи вже не приходити ні на які засідання. Він ледве стримав себе від цього пориву.

— Ну, — сказав Остап, — час рушати. Ви, Іполите Матвійовичу, я сподіваюся, скористаєтеся з гостинності Олени Станіславівни і переночуєте у неї. До речі, нам і заради конспірації корисно розлучитись на певний час. А я пішов.

Іполит Матвійович розпачливо підморгував Остапові оком, але той удав, ніби не помітив цього, і вийшов на вулицю.

Пройшовши квартал, він згадав, що в кишені у нього лежать п'ятсот чесно зароблених карбованців.

— Візник! — крикнув він. — Вези до «Фенікса»!

— Це можна, — сказав візник.

Він неквапно підвіз Остапа до закритого ресторану.

— Що таке? Закрито?

— З нагоди Першого травня.

— А бодай їх! І грошей скільки завгодно, і погуляти ніде! Ну, тоді паняй на вулицю Плеханова. Знаєш?

Остап вирішив поїхати до своєї нареченої.

— А раніше як ця вулиця називалася? — спитав візник.

— Не знаю.

— Куди ж їхати? І я не знаю. Проте Остап наказав їхати й шукати.

Години півтори проїздили вони безлюдним нічним містом, розпитуючи нічних сторожів і міліціонерів. Один міліціонер довго приндився і нарешті повідомив, що Плеханова — не інакше як колишня Губернаторська.

— Ну, Губернаторська! Я Губернаторську добре знаю. Двадцять п'ять років вожу на Губернаторську.

— Ну, і катай!

Приїхали на Губернаторську, але виявилося, що вона не Плеханова, а Карла Маркса.

Розлютований Остап поновив пошуки загубленої вулиці імені Плеханова. Але не знайшов її.

Світанок тьмяно освітив лице багатого мученика, що так і не зумів розважитись.

— Вези на «Сорбонну»!. — крикнув він. — Візник називається! Плеханова не знаєш!

Чертог вдови Грицацуєвої сяяв. На чолі весільного столу сидів мар'яжний король — син турецько-підданого. Він був елегантний і п'яний. Гості гомоніли.

Молода була вже не молода. Їй було щонайменше тридцять п'ять років. Природа обдарувала її щедро. Тут було все: груди-кавуни, ніс — обухом, розмальовані щоки і могутня потилиця. Нового чоловіка вона обожнювала і вельми боялася. Тим-то звала його не на ім'я і навіть не по батькові, про що вона так ніколи й не довідалась, а на прізвище: товариш Бендер.

Іполит Матвійович знову сидів на заповітному стільці. Під час всієї весільної вечері він підстрибував на нім, щоб відчути тверде. Іноді це йому щастило. Тоді всі присутні подобались йому, і він несамовито починав кричати «гірко».

Остап весь час виголошував промови, спічі і тости. Пили за народну освіту та іригацію Узбекистану. Після цього гості почали розходитись. Іполит Матвійович затримався в передпокої і шепнув Бендерові:

— То ви не баріться. Вони там.

— Ви — грошолюб, — відповів п'яний Остап, — чекайте на мене в готелі. Нікуди не йдіть. Я можу прийти щохвилини. Заплатіть у готелі за номер. Щоб усе було напоготові. Адьє, фельдмаршале! Побажайте мені на добраніч.

Іполит Матвійович побажав і попрямував до «Сорбонни» хвилюватись.

О п'ятій годині ранку прийшов Остап із стільцем. Іполита Матвійовича пройняло жаром. Остап поставив стілець посеред кімнати і сів на нього.

— Як це вам пощастило? — вимовив нарешті Вороб'янінов.

— Дуже просто, по-сімейному. Вдовиця спить і бачить сон. Шкода було будити. «На заре ты ее не буди». Та ба! Довелося залишити коханій записку: «Виїжджаю з доповіддю в Новохоперськ. На обід не жди. Твій Ховрашок». А стілець я захопив у їдальні. Трамвая в ці ранішні години нема, — відпочивав на стільці по дорозі.

Іполит Матвійович з буркотінням кинувся до стільця.

— Тихо, — сказав Остап, — треба робити все без галасу.

Він витяг з глибокої кишені обценьки, і робота закипіла.

— Ви двері замкнули? — запитав Остап.

Відштовхуючи нетерплячого Вороб'янінова, Остап акуратно зняв верх стільця, щоб не пошкодити англійського ситцю в квіточках.

— Такого матеріалу тепер нема, треба його зберегти. Товарний голод, нічого не вдієш.

Все це довело Іполита Матвійовича до крайнього роздратування.

— Готово, — сказав Остап тихо.

Він підняв покрови і обома руками почав нишпорити поміж пружинами. На чолі йому збухла венозна іжиця.

— Ну, — повторював Іполит Матвійович на різні лади. — Ну? Ну?

— Ну й ну, — відказав Остап роздратовано, — один шанс проти одинадцяти. І цей шанс…

Він ретельно порився в стільці і закінчив:

— І цей шанс поки що не наш.

Він підвівся на весь зріст і почав чистити колінця. Іполит Матвійович кинувся до стільця.

Діамантів не було. В Іполита Матвійовича обвисли руки. Але Остап як завжди був бадьорий.

— Тепер наші шанси збільшились. Він походив по кімнаті.

— Нічого! Цей стілець обійшовся вдові дорожче, ніж нам.

Остап витяг з бічної кишені золоту брошку зі скельцями, дутий золотий браслет, півдюжини золочених ложечок і чайне ситечко.

Іполит Матвійович з горя навіть не зміркував, що став співучасником звичайної крадіжки.

— Ница річ, — зауважив Остап, — але погодьтесь, що я не міг покинути кохану жінку, не залишивши про неї жодного спогаду. Однак часу гаяти не слід. Це ще тільки початок. Кінець у Москві. А мебльовий музей — це вам не вдова: там куди важче буде!

Компаньйони запхали уламки стільця під ліжко і, підрахувавши гроші (їх разом з пожертвами на користь дітям було п'ятсот тридцять п'ять карбованців), виїхали на вокзал до московського поїзда.

Їхати довелося через все місто візником.

На Кооперативній вони побачили Полєсова, що біг тротуаром, немов сполохана антилопа. За ним гнався двірник будинку № 5 на Перелешинському провулкові. Завертаючи за ріг, концесіонери встигли зауважити, що двірник наздогнав Віктора Михайловича і заходився його лупцювати. Полєсов кричав: «ґвалт!» і «хам!»

До відходу поїзда сиділи в убиральні, побоюючись зустрічі з коханою жінкою.

Поїзд віз друзів у гомінкий центр. Друзі припали до вікна.

Вагони пролітали над Гусищем.

Раптом Остап заревів і схопив Вороб'янінова за біцепс.

— Дивіться, дивіться! — крикнув він. — Швидше! Альхен, с-сучий син!..

Іполит Матвійович глянув униз. Під, насипом кремезний вусань тяг тачку, навантажену фісгармонією і п'ятьма віконними рамами. Тачку підштовхував сором'язливого вигляду громадянин у мишачій толстовочці.

Сонце пробилось