Читати книгу - "Корпорація ідіотів"

блискучі черевики, а також стислого нарікання на те, що моя секретарка Христина — рідкісна заздрісна падлюка, Вікторія, для порядку пом’явшись, розповідає мені…

історію про шляхетного спамера Рейнхальда, вікінга і людину зі слабкостями, та Ігорка, хлопця, який ніколи нічого не робить, але завжди має рацію

Є такий собі Рейнхальд. Дивакуватий у припустимих межах чоловік, який приїхав в Україну з Голландії. Спочатку подивитися, що тут і як. Потім як бізнесмен, тоді як дипломат. Йому тут подобається.

«Тут гарна природа, вродливі жінки й чоловіки. Можна збирати гриби майже в межах міста. А ще є симпатичні будиночки, і ніхто не змушує прибирати гівно за Сотбі» (Сотбі — це собака Рейнхальда, золотавий ретривер).

Як ви могли помітити, в Рейнхальда безліч причин, з яких він жив і живе в Україні й не збирається вшиватися геть. Мешкає він у симпатичному будиночку сталінських часів.

Життя Рейнхальда було доволі рівним. Обов’язкове пиво щоп’ятниці в давно обраних пабах, суботні вечірки в будинку кого-небудь зі співробітників дипломатичного корпусу чи представників міжнародних організацій. Прості радощі простого іноземця. Усе змінилося, коли на вулиці, де він мешкав, побудували бізнес-центр. Високий, новий, сучасний. Рейнхальду він одразу не сподобався, бо з усього високого Рейнхальд схвалював лише чоловіків (можете собі уявити, що сказав Рейнхальд, коли почув новину про те, що великі американські Близнюки впали — він крикнув «йоу!»). Але не це його роздратувало. Роздратувало його те, що новий високий центр увесь світився крізь сучасне фасадне покриття ніжним блакитним сяйвом.

Воно било прямо в його вікна. Жалюзі не допомогли, бо Рейнхальд знав, що світло нікуди не поділося, що воно існує. Він трохи подумав і дійшов висновку: його просте, як половинка житнього хліба, життя перетворилося на жах. Блакитне пекло. Крім того, світло дратувало й Сотбі (собакам властиво мати ті ж самі звички та смаки, що й їхнім господарям). На відміну від Рейнхальда, котрий сприймав усе, наче суворий вікінг, ну, може, й не суворий, але — мовчав, Сотбі вив на це світло. Через виття Сотбі Рейнхальду телефонували сусіди, користуючись непарламентськими виразами, пояснювали, в якій саме труні вони бачили Сотбі та його господаря. Мова Рейнхальда збагатилася лайливими висловами різних країн світу, тому що в його будинку мешкало чимало працівників різних амбасад. Якщо лайка виконувалася різними мовами, то мат переважно був російським. Тільки російський мат є справжнім матом. Усе інше, хоч би що казали, — дешеві підробки.

Звиклий жити в умовах розвинутого громадянського суспільства, Рейнхальд пішов по інстанціях. Говорив російською мовою він непогано, акцент був ледь помітний, але писати він категорично не вмів. Від стандартної пропозиції: «Залишите письмову заяву. З вами розберуться», — Рейнхальду кортіло завити, як Сотбі. Дуже лякало й те, що розібратися обіцяли не з блакитним сяйвом, а з ним — Рейнхальдом. У всемогутність українських інстанцій та їхні можливості псувати життя власним громадянам та іноземцям повірив набагато щиріше, ніж у Бога. Час ішов, але інстанції не мали намірів розбиратися з блакитним світлом, вони передавали Рейнхальда, як естафетну паличку, від одного кабінету до іншого. Фінальної смуги при цьому він не бачив. Але естафетним паличкам і не властиво бачити ніяких смуг.

Тоді Рейнхальд обійшов сусідів і зібрав підписи під петицією, складеною англійською мовою, котру можна було б назвати: «Блакитне світло, геть!» Рейнхальд розіслав її всюди, куди тільки міг, у тому числі й в англомовну газету «КиївПост», утім, тільки там її й прочитали. Але полегшення від того, що хтось нарешті спромігся прочитати його петицію, Рейнхальд не відчув.

Якщо ви ще не помітили, то я скажу: Рейнхальд від природи був дуже впертий і наполегливий. Він згадав, що в нашій країні діє принцип: «Не шукай вирішення проблеми, шукай правильних людей». І таку людину він знайшов швидко. Дуже добре освічений бізнесмен і високий чиновник мав офіс у «блакитному будинку». Він чудово володів англійською, був елегантним, приємним зовні та ввічливим, за інших умов Рейнхальд був би радий такому приємному спілкуванню.

«Розумієте, Рені», — сказав він йому. «Цей будинок є приватною власністю однієї дуже впливової людини, російського співака. На зразок Паваротті. Але чоловік він мудрий, наскільки я знаю, він здатен вислухати скарги навіть простої людинки. Як то в нас в уряді кажуть? О! Маленького українця. А тим більше — не такого вже й маленького голландця, — вони посміялися. — Ти напиши йому листа. Тому що ці, наші, страйкуй — не страйкуй… ну, далі, я думаю, ти вже знаєш. Трохи ж тут пожив, еге?» О, в подібних римах Рейнхальд був обізнаний, навіть дуже. Можна було сміливо захищати дисертацію з філології.

Рейнхальд хотів подякувати й піти, але ж… «Проблеми?» — запитав ВІП. «Я не вмію писати російською», — зізнався Рейнхальд. Йому здалося, що якщо хтось і здатен тут зарадити, то саме цей упевнений чоловік. «А, це не питання. Зара гукну Ігорка, він тобі напише».

Ну що, друзі мої? Досі ви не могли дотумкати, до чого Вікторія веде й де тут історія про Ігорка? Ха! Але якщо ви вже виявилися такими терплячими, як я (а зважте, що у вас вона постійно не стріляла цигарку за цигаркою), то зараз мова піде й про нього.

Історична довідка: Ігорко. 32 роки. Розлучений. Лев. Про місце народження героя — відомості дуже плутані, що дає підставу підозрювати, що народився Ігорко в дуже глибокій дупі. Очі — переважно блакитні, джинси — переважно блакитні, сам — переважно не блакитний. Сам переконує громадськість, що не голубий. Громадськість точно нічого не знає, через те мучиться й прагне дізнатися, що там насправді. Працював на той час помічником дуже впливової людини. Нічого не робив, мінімальний річний дохід — 80 000 доларів. Живе вельми приємно. Не цурається травки. Кілька дівок мають одну й ту саму мрію: натягнути Ігорка на себе, а йому на пальця — обручку. Він про це нічогісінько не знає. Хоча, якби він про це знав, для дівчат це нічого б не змінило. Улюблена іграшка — мотоцикл. Улюблений одяг — джинси. Улюблена справа — тупі ідіотські жарти. Рейнхальд про все це не знав.

«Ну, що там у тебе?» — млосно протягнув Ігорко, вивчаючи тканину Рейнхальдових джинсів. Рейнхальд був у захваті. «Нічого такі джинси. Гарний колір», — продовжив Ігорко. «В мене проблеми зі світлом». «Та ну? Світишся? Може, ти інопланетянин? Чи, може, забагато жереш риби? Мені казали, що норвеги постійно жеруть рибу. А там суцільний фосфор». «Я — датч», — виправив Ігорка Рейнхальд. «Був у Копенгагені вашому. Село». «Я —