Читати книгу - "Заячий пастух"

– А я вам сінця приготував, – мовив він до тварин.

– Тож біжіть до кошари, до кошари... Розвівши руками, хлопець погнав зайців поперед себе, і вони слухняно поплигали через розчинені двері.

Переглянулися Гичка з Мусієм, помовчали, ще раз подивились один на одного, і тоді Мусій спромігся сказати:

– Отакої...

– Еге ж... – мугикнув за ним і Гичка.

І вони притьма подались до маєтку. А внедовзі по тому причимчикував до Василька дід Данило.

– Що тут у тебе діється? – запитав він хлопця, що вже знову вгніздився на призьбі й вигравав на сопілці.

– У мене нічого не діється, – відповів Василько.

– Як же це нічого, – мовив дід Данило. – Прибігли до маєтку Гичка з Мусієм і такий рейвах здійняли, що земля загула. Кажуть вони наймитам, ніби ти заячу мову розумієш, і що не скажеш зайцям, те вони й роблять.

– То неправда, діду Даниле, – сказав Василько. – Не я розумію заячу мову, а зайці розуміють мене. А слухаються мене, бо так треба.

Підійшов дід Данило до кошари. Звірята довбуться в копиці сіна, вибирають смачніші стеблини. Аж сторопів старий. Але подумавши трохи, вирішив, що дивуватися не слід, на те ж Тарас і є Тарасом, щоб усе для інших неможливе, було у нього можливим.

І ніби так воно й треба, сказав Василькові:

– Худібка твоя, мабуть, зерно любить. Та не знаю, чого принести, вівса чи ячменю.

А Мусій щодня приносив до кошари по двоє й троє зайців. Звірята почувалися в своїй новій оселі так, ніби тут вони й знайшлися, бігали, вигравали, умивалися, розгладжували кострубаті вуса і зовсім не хотіли помічати людей, тих людей, яких недавно оббігали десятими гонами.

Люди йшли до панської кошари не тільки з маєтку, але й із Семенівки, Перещіпного, Горілої Клуні, з усіх довколишніх сел, куди добігала чутка про дива, що творяться в Номікосівці. Оглядаючи зайців, декотрі нишком хрестилися й шепотіли: свят–свят...

Гарної зимової днини прийшов дід Данило до Василька, одягнений у все чисте, святкове, мов перед сповіддю, посадовив хлопця перед собою за стіл і почав розповідати:

– Колись давно, дуже давно, жили в нашому краї, де й ми тепер живемо, наших дідів прадіди. Називався тоді край наш Україною, а правив нею гетьман, а це однаково, що цар у москвинів або король у поляків, чи султан у турків. Мав гетьман під собою велике військо із самих лицарів, і лицарі ті називалися козаками, стояли вони таборами й пильнували, щоб не наважився хтось із сусідів, або цар, чи король, чи хан, зазіхнути на землю нашу. А край–бо ж наш славився достатками й гараздом. Такої, як у нас, родючої землі нема ніде на світі. А люди наші працьовиті, а гетьман справедливий, то й не диво, що ніхто не знав злиднів, кожен почувався паном і господарем. Уміли наші люди жити, уміли й добро боронити, і ніщо так не шанували, як волю свою. Але заздрощі й пожадливість роз'їдали печінки цареві московському, королеві польському, султанові турецькому, хотілося б їм загарбати землю нашу з лісами непрохідними, степами просторими, ланами широкими, ріками в наших людей.

Отак і велося з віку по вік, доки не почав гетьманувати Тарас Перший. Розумний і хоробрий був гетьман Тарас, любив він край свій, любили і його люди, батьком називали. Аж дізнається якось Тарас, що заприятелювали між собою цар московський, король польський і султан турецький. Заклопотався від цих вісток гетьман Тарас, тяжкі обсіли його думи. Воювали попередні гетьмани із царством московським, із королівством польським, із султаном турецьким, і перемагали ворогів своїх, бо билися один на один. А гетьманові Тарасові доводиться виступати одному проти трьох. І скликав він раду народну, розповів усе й сказав:

– Сили наші, браття, не рівні. Надходить така година. Вогонь може пожерти наші статки–маєтки, діти можуть посиротіти, а жінки повдовіти, а козацькі голови покотитись по сирій землі. Але немає іншого нам рятунку, як битися до останньої шаблюки й перемогти, а як не здолаємо ворога, то всім загинути.

І люди одностайно постановили змагатися й перемогти, перекували рала на зброю, приготувались до рішальної війни. І війна розпочалася. Але бачив гетьман Тарас – забракло олива для рушниць, пощербилися в козаків шаблі, поламалися списи, війська залишилось обмаль, та й те закривавлене, змучене й виснажене, надходила остання година. І вихопив він із піхов криву шаблю, щоб і його спіткала однакова доля з козаками, літає він на коні, січе–рубає ворогів, аж задубіла рука йому. Тоді солдати царські підкралися нишком до гетьмана, накинули на нього аркан, стягли з коня й поволокли до самого царя. А цар їхній бородатий стояв на горбі, здалека спостерігав за рішальним побоєвищем. Коли солдати поставили перед ним на ноги гетьмана Тараса, цар тоді й каже:

– Ти міг, гетьмане, скоритися мені. Був би ти в мене воєводою, розбили б ми з тобою і короля польського, і хана турецького, і добре б нам жилося. Тобі платив би я великі гроші за вірну службу. А ти не хотів скоритись. Тож відтепер уже нема України, зроблю я з неї свою московську губерню, турків і поляків також зітру на порох, і пануватиму я на півсвіту.

І відповів цареві московському гетьман Тарас:

– Може, й запануєш ти, царю московський, над півсвітом і впровадиш у ньому неволю. Тяжкої долі доведеться зазнати нащадкам нашим у неволі вашій. Та прийде той час, коли серед невільників роду козацького знайдеться інший Тарас, і поведе він народ свій проти гнобителів, і впадуть кайдани, запанує воля, і засяє над землею нашою сонце українське.

А цар московський каже гетьманові:

– Зроблю я так, гетьмане, що люди твої забудуть, якого вони роду, забудуть і про