Читати книгу - "Скляна, олив'яна, дерев'яна"

розведеного водою, або пісний борщ. З яким сумом вона пригадувала смачні супи, відбивні, тюфтелі й солодощі, до яких вона звикла в палаці. Як тяжко було принцесі заснути на твердому тапчані в тісній комірчині, адже досі вона спала на пухових перинах і шовкових мережаних простирадлах, а тут доводилося вкриватися старою клаптиковою ковдрою.

А Міранда ж була багата наречена. У її батька стояло п'ять комор із зерном, худоба вважалася найвгодованішою в селі, а урожаї його садків завжди давали величезний зиск. Та Міранді здавалося, що того мало, і вона не хотіла витрачатися на те, щоб одягти чи нагодувати опудало Риту.

— Пошити їй овечого кожуха, чи як? — задумав якось пан Люпен.

А Міранда напосілася на нього:

— Якщо ти кожній жебрачці шитимеш кожуха, твої дочки самі жебракуватимуть!

І Люпен замовкнув. По жінчиній смерті він став сумний і байдужий і в усьому погоджувався з жадібною дочкою.

Єдиною втіхою Марго було чарівне люстерко, те, що подарували їй чарівники. Поробивши всю роботу, Марго забиралась у свою комірчину під самим дахом, витягала люстерко, і воно показувало дівчині палац і її минуле. Ось принцеса танцює менует із заморським принцом. А ось вона на баскому скакуні долає всі перепони і виграє перегони. А ось її останній день народження: столи вгинаються від наїдків, а скільки солодощів! Тістечка, торти, вишневе желе, зефір, шоколад!..

— Я ніколи не повернуся додому, — плакала Марго. — Я ж навіть не знаю, як звати дітей, у яких я забрала бажання. Як же я зможу допомогти їм?..

Якось у лютому Міранда послала Марго прати білизну в ополонці. Був мороз, і принцеса у своєму лахмітті промерзла до кісток. Вона повернулася додому геть синя, і ввечері її била лихоманка.

— Тепер її ще й лікувати треба! Мало ми на неї витрачалися! — лютувала Міранда. — Дай їй трав'яного чаю, але гляди, без меду чи варення, у нас і без того запаси закінчуються! — сказала вона Марті.

Вночі Марго зробилося зовсім кепсько, вона мало не вмерла.

— Дозволь мені відкрити твоє обличчя, тобі полегшає! — попросила Марта.

Та Марго затято відмовлялась. Вона боялася, що Марта злякається й перестане товаришувати з нею.

Коли Марго вже майже не дихала, Марта побігла по допомогу до Овида. Він запріг коней і поїхав по лікаря, але той відмовився лікувати жебрачку навіть за гроші. Тоді Овид забрав Марго, закутав її у свою ведмежу шубу й повіз на хутір. Там жила стара знахарка. Вона могла вилікувати людину, яку лікарі відіслали вмирати. Знахарка дуже добре знала цілющі властивості трав, квітів і дерев. Її настоянки, відвари й порошки багатьом урятували життя.

Принцеса отямилася вранці і зі здивуванням зрозуміла, що лихоманка минула. Почуваючись майже здоровою, Марго спробувала підвестися й роззирнутися, та помітила, що капюшон з неї хтось зняв. Де вона і хто її лікував, Марго не знала і не могла навіть здогадуватися.

Аж ось до неї підійшла старенька з неймовірно добрими очима.

— Пий, — простягнула вона Марго кухлика з чимось гарячим. — Це ліки. Ти скоро одужаєш, люба, — лагідно мовила вона, а Марго сумно усміхнулась.

— Навіщо ви називаєте мене любою? Ви ж бачите, я потвора.

— Я знаю, що в тебе добре серце. А за зовнішністю роблять висновки лише недалекі або наївні люди.

Принцесі стало тепло й добре від таких щирих слів, вона навіть забула на мить про свою потворність. Аж раптом прочинилися двері, і ввійшов Овид. Марго перелякано затулила обличчя долонями.

— Я бачив твоє обличчя, Рито, — сказав він. — Не ховайся, я не злякаюся.

— Навіщо ви відкрили моє лице? Він бачив мене! Тепер він навіть і знати мене не захоче! — плакала Марго, коли Овид поїхав, пообіцявши забрати її за кілька днів.

— Для тебе це так важливо? — з хитрими бісиками в очах запитала знахарка, і Марго зізналася, що їй дуже подобається Овид.

— Але я йому ніколи не сподобаюся, — зітхнула вона.

— Хто знає, що станеться з нами в майбутньому, — заперечила старенька.

Марго прожила у знахарки п'ять днів. За цей час вона цілком одужала, поздоровшала і дуже привернулася до знахарчиної внучки, маленької Петлі. Це маленя було для старенької водночас найбільшою радістю й горем. Торік Петлі захворіла на невідому хворобу, жоден лікар не знав, як допомогти дівчинці, і бабуся, яка не раз рятувала інших, також не могла її вилікувати.

— Навіть чарівники не виконали її бажання — одужати, — з гіркотою сказала знахарка.

У Марго стислося серце.

«Значить, через мене Петлі й досі хворіє», — зрозуміла вона.

— Бідолашна моя внучка, — бідкалася знахарка. — Вона не доживе до Нового року.

Марго була вражена тим, що почула. Досі вона не розуміла, що накоїла, але тепер побачила, як страждає маленька Петлі, і все це через нерозумну егоїстичну принцесу, якій забаглося витребеньок.

Коли Марго повернулася додому до Міранди, та більше не навантажувала її роботою. З'ясувалося, як по секрету розповіла Марта, Овид мало не розсварився з Мірандою через Риту, яку довели до хвороби. Тепер Марго і їла краще, і одяг отримала, хоч і не новий, але теплий і не подертий.

— Ах, Рито, я так боялася, що ти помреш, — зізналася Марта. — Я не маю друзів, крім тебе й Пилипа.

І Марта розповіла Марго про свого товариша Пилипа, який прислужує одному багатому чоловікові. Хазяїн обходиться з Пилипом дуже жорстоко, морить його голодом, б'є, а поскаржитися нема кому: Пилип сирота, його разом з сестрою взяли з сиротинця.

— Пилипова сестра, Дора, просила у чарівників, щоб її з братом забрав до себе дідусь, та бажання не збулося. — Марта похитала головою. — А хазяїн Пилипа й Дори привселюдно поклявся, що відпустить їх, коли зацвіте обгорілий бузковий кущ