Читати книгу - "Щоденник Майдану та війни"

Сніжок на асфальті. Легкий подих зими, що відступає. О 7-й ранку з кухонного вікна спостерігав об’єднаний патруль міліції та «Народної самооборони». Спокійно пройшли вони вчотирьох по Рейтарській у бік Львівської площі.

Учора Ліза розповіла, що 20 лютого наш син Тео підійшов до неї і сказав: «Мамо, я думаю, що я маю бути на Майдані. Можна, я піду?» Ліза відповіла: «Якби ти був на три роки старший, я б здивувалася, що ти не там. Але тобі 15 років, і ми всі залишимося вдома».

Дві ночі та один повний день у селі трохи додали сил і бадьорості. Ходив у суботу на сільську пошту — думав купити горілки-хріновухи. Але цього разу її на пошті не виявилося. Всі інші продукти — як зазвичай: соняшникова олія, рибні консерви, гречка, маргарин... А я так хотів купити на пошті пляшку горілки й поштову марку, попросити погасити марку просто на горілчаній етикетці й подарувати комусь на пам’ять. Раптом країна стане цивілізованою, і в сільських поштових відділеннях перестануть продавати алкоголь? Не вірю!!! Щось же має залишитися від минулого. Щоправда: чим менше його залишиться, тим краще!

Ліза спокійно відреагувала на появу супутникового ТБ в нашому сільському будинку. Я пояснив: зробив це, думаючи, що всім нам або всім їм доведеться переїхати в село, якщо ситуація стане серйознішою й небезпечнішою. Лад і спокій у Києві відносно оманливі. На руках у людей з’явилося багато зброї. Пожвавилися бандити й квартирні злодії.

У неділю ввечері ми на машині поверталися додому до Києва з нашого сільського будинку. Коли під’їжджали до міста, як завжди, я зменшив швидкість перед контрольно-пропускним пунктом ДАІ. Виникло бажання побачити міліціонерів, які в звичайний час стоять тут й іноді зупиняють машини. Але, як і в п’ятницю ввечері, коли ми ви­їж­джали з міста, на КПП нікого не було. У самій будівлі не горіло світло. Тільки біля військового намету, встановленого по інший бік траси від КПП, стояли кілька «самооборонців» у зелених мисливських куртках. Без зброї та без міліцейського смугастого жезла. Відсутність міліції, хоч її особливо ніхто й не любить у країні за корупцію, вселяє відчуття, що закон у країні теж відсутній. Одначе всі ці страхи останніми днями вже нікого не турбують. Окупація частин Кримського півострова російськими військами лякає набагато сильніше.

Усю ніч прокидався. Щоразу через годину-півтори й відразу вмикав комп’ютер, перевіряв заголовки новин. Уранці я остаточно зрозумів: війна поки що не розпочалася. Поки що. За вікном — туман. У скверику навпроти чоловік у піджаку кришить на землю булку й озирається в пошуках голубів. Зазвичай вони там завжди є, але зараз їх немає, жодного. За ранковим чаєм згадалось, як між підвісною стелею в кімнаті з каміном і перекриттям щось бігало позаминулої ночі: або мишка, або пацюк. Гучний і лункий дробовий стукіт лапок і звукова географія бігу — то в куток до балконних дверей, то до камінної труби.

Друг Ігор надіслав есемеску з повідомленням, що Росія відводить війська. Потім друга новина — нібито Янукович помер від серцевого нападу в кардіоцентрі Ростова-на-Дону. Другу новину вже спростовано головлікарем кардіоцентру. Перша поки що висить у повітрі. Хочется вірити, що війни не буде.

На душі ступор. Чи то занепад фізичних сил, чи то емоційне виснаження.

Об 11 ранку в Укрінформі з письменницею Ірен Роздобудько оголосили про початок акції «Подзвони рідним і друзям у Росії та розкажи правду!» Журналістів було нуль з плюсом — людей троє-четверо, але окремо дві телекамери, включаючи китайське ТВ, якому я дав інтерв’ю.

Зайшов до Петі Хазіна на роботу, послухали прес-конференцію Путіна. Бреше, як гарячим ножем по маслу. По­сміхається, жартує. Окупація, виявляється, була жартом. Тобто навчаннями, які були заплановані давно. З приводу погроз бойкотувати зустріч «Великої вісімки» в Сочі: «Не хочуть, нехай не приїжджають!»

Учора хтось сказав: поки що від україн­ської революції виграли тільки продавці квітів і свічок. Майдан, Інститутська завалені стінами букетів на пам’ять про загиблих. В усіх церквах горять у сто разів більше свічок, ніж зазвичай. Це аби Бог розгледів усе, що відбувається в Україні.

Чи можна з ненависті зварити клей, щоб нація і країна не давали більше тріщин?! Навряд. Другий ранок без війни. Але і без світу. Світ зібрався навколо України, як навколо хворої дитини. Намагаються врятувати й оживити. Але кількість ракових клітин критична. Слава Богу, що не смертельна поки що.

Черговий ранок без війни. Страшно подумати, що ці слова можуть утратити сенс завтра або післязавтра. Але сьогодні в Києві тихо. Всі поспішають у своїх справах. Водії стали набагато ввічливішими один до одного. Вони й раніше не були у нас агресивними, але нині ця ввічливість відчувається по-особливому. Я теж, поки везу дітей до школи, зупиняюся раз у раз, аби пропустити машину, що виїздить із маленької вулички або розвертається з порушенням правил. Що таке порушення правил дорожнього руху під час порушення всіх правил нормального життя?!

Діти тепер охоче ідуть до школи. Їм тепер є що обговорювати з однокласниками. Вони уважніше стежать за новинами і з захватом переказують одне одному, як український офіцер Юлій Мамчур і його солдати, всі без зброї, пройшли на захоплену російськими військовими територію україн­ського аеродрому Бельбек, незважаючи на влаштовану російськими військовими попереджувальну стрільбу. Вони розповідають і про те, як капітан українського військового корабля «Тернопіль» у відповідь на вимогу російського адмірала здатись і роззброїтися відповів фразою: «Росіяни не здаються», — і пояснив російському адміралу, що він, капітан Ємельянченко, етнічний росіянин і що половина команди корабля теж етнічні росіяни. Адмірал пішов ні з чим.

Я теж росіянин. Етнічний росіянин, який з дитинства жи­ве в Києві. За різними даними, в Україні мешкає від 8 до 14 мільйонів етнічних росіян, і слово «росіянин» не викликає в етнічних українців агресії або злісного блиску в очах. Першим на українську землю прийшов мій дід 1943 року. Він загинув у боях за визволення Харкова і похований у братській могилі біля залізничної станції Валки неподалік від