Читати книгу - "Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет"

партії Джеремі Корбін і такі вчені, як Річард Саква покладають провину за створення кризової ситуації на ЄС і НАТО за розширення та їхнє сприяння розвиткові демократії[132].

Еклектична коаліція лівацьких та ультраправих добровольців воює пліч-о-пліч із російськими маріонетками на Донбасі. Мотивовані ворожістю до США, глобалізації та ЄС, вони їздять на схід України, аби боротися з уявною «нацистською нечистю, яку підтримує ЦРУ»[133]. «Цей регіон став перевалочним пунктом для тих, хто вважає, що світ перебуває у лещатах змови, влаштованої ЦРУ, масонами, корпоративним капіталізмом або сіонізмом, і вони вважають, що Кремль і донбаські повстанці [sic] є останньою лінією оборони»[134]. Лівих та ультраправих добровольців об’єднує віра в те, що вони борються з урядом, нібито встановленим за допомогою путчу, влаштованого американцями[135]. Добровольці із сербських націоналістичних угруповань, зокрема члени Сербської радикальної партії, багато з яких набули бойового досвіду в Хорватії та Боснії і Герцеговині, воюють на боці російських маріонеток поряд із угорськими, французькими та німецькими фашистами. Інтернаціоналістичні формування об’єднують ультралівих французьких, іспанських та бразильських добровольців[136].

Олександр Мотиль вважає, що після шістнадцяти років перебування Путіна при владі російська політична система еволюціонувала до фашистської[137]. Питання про те, хто є носієм суверенітету в певній політичній системі, принципово відрізняє російську політичну культуру від української. У Росії ним є верховний лідер-«мачо» або цар, тимчасом в Україні, як засвідчили Помаранчева революція та Євромайдан, — народ. Мотиль стверджує, що Росія перейшла від «повного (консолідованого) авторитаризму» до фашизму під час україно-російської кризи 2014–2015 років[138]. Траєкторія руху пролягла від переобрання Путіна в 2012 році, коли він цілковито пристав на націоналізм, «консервативні цінності», імперіалізм і ксенофобію, до того, що стало скам’янілою «подобою брєжнєвського режиму»[139]. Такі погляди не обмежувалися офіційними колами: подібні націоналістичні постави висловлювали і представники опозиції, скажімо, Алєксєй Навальний[140]. Путінська Росія стала «консолідованим авторитарним режимом» після Помаранчевої революції та повороту Росії вправо в 2007–2008 роках[141]. Маргінальна російська націоналістична риторика 1990-х років «стала стандартним жаргоном державної політики всього лише через півтора десятиліття»[142].

Фашистські та націоналістичні режими потребують вітчизняних й іноземних ворогів і процвітають завдяки полюванню на них[143]. До ворогів путінської Росії належать «зрадницька» внутрішня опозиція на утриманні західних спецслужб (звинувачення, запозичене безпосередньо з радянської комуністичної та кадебістської пропаганди) і чеченці-сепаратисти усередині країни, а ззовні — традиційний хижак у подобі підступного «русофобського» Заходу, США та ЄС, які просувають демократію, а також «фашистська Україна» та ісламський тероризм.

У 1990 році РНЄ стала першим організованим нацистським рухом у Росії. Символіка руху нагадує свастику, а його прибічники зазвичай вітають одне одного піднятою в нацистському жесті рукою. Ідеологічне походження РНЄ виводять із неонацистських і чорносотенних груп, які легально або напівлегально діяли в пізньому СРСР Як і інші російські націоналісти, прихильники РНЄ вважають українців та білорусів відгалуженнями «русского» (російського) народу. Як його регіональні складові, українці та білоруси не мали би жодних прав національних меншин у «Російському союзі», який прагне побудувати РНЄ[144].

У 1990-х роках РНЄ стала великим націоналістичним рухом із 350 регіональними відділеннями та приблизно 10–20 тисячами прихильників. Її газета «Русский порядок» видавалася накладом у сотні тисяч примірників. Упродовж 1990-х РНЄ перебувала в опозиції до Єльцина. У жовтні