Читати книгу - "Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет"

1993 року вона підтримала парламент у його протистоянні з президентом; деякі члени РНЄ тоді загинули в ході збройних сутичок. Після цього рух було тимчасово заборонено, а Баркашов потрапив під арешт, проте ненадовго — його звільнили у лютому 1994 року. В різні роки вплив РНЄ можна було помітити серед офіцерів Міністерства внутрішніх справ РФ, у зростанні расистських нападів та в участі її воєнізованих підрозділів у конфліктах у Придністров’ї, Південній Осетії, Чечні та Україні. РНЄ часом співпрацювала з російськими комуністами, ЛДПР і Конгресом російських громад, а в інші моменти голосно їм опонувала.

Попри те, що РНЄ залишалася бездіяльною упродовж 2000–2013 років, вона негайно втрутилася в конфлікт на українському Донбасі, де колишній активіст РНЄ Павло Губарєв проголосив себе «народним губернатором» Донецької області. До РНЄ належали лідер організації «Православний Донбас» Дмитро Бойцов і командир батальйону, відомого під назвою «Російська православна армія», Міхаіл Пімєнов (Вєрін)[145]. Представники РНЄ відіграли значну роль у керівництві російськими маріонетками на Донбасі, а також у рекрутуванні озброєних добровольців для боротьби з нібито керованою «єврейськими олігархами» українською «фашистською хунтою»[146]. Заборонений в РФ «Рух проти нелегальної імміграції» теж відправив добровольців на Донбас, а лідер одного з його локальних осередків був убитий в бою за Донецький аеропорт[147]. Бойовики з інших російських фашистських, нацистських та проімперських організацій також з’явилися на Донбасі, де вони влилися до вже згаданої «Російської православної армії», підрозділів «Русич», «Варяг», «Імперський легіон» тощо. Вони беруть участь у боях на сході Україні, правлять нацистські та сатанинські ритуали, по-нацистськи салютують підняттям руки і фотографуються поряд із тілами загиблих українських військових[148].

ОФІЦІЙНИЙ РОСІЙСЬКИЙ НАЦІОНАЛІЗМ В СРСР

Російський націонал-більшовизм домінував у житті радянської держави упродовж приблизно двох третин від часу її існування. Правий поворот в СРСР розпочався тоді, коли на початку 1930-х років було згорнуто українізацію та організовано Голодомор, — від цього часу «радянське минуле поступово ставало все більш російським, і так само російськими ставали верхні щаблі партії та держави»[149]. Від середини 1930-х російський націоналізм було інтегровано до ідеології радянського комунізму, а підкорення неросійських народів, зокрема українців, царській Росії в історичній перспективі стало зображалося як менше зло для них — а згодом і як безумовне благо. Націонал-більшовизм набув надзвичайної ваги у роки Другої світової війни, коли роль «авангарду революції» де-факто перейшла від пролетаріату до російської нації[150].

Російський націоналізм йшов пліч-о-пліч із реабілітацією Сталіна як у Радянському Союзі за Брєжнєва та Юрія Андропова, колишнього голови КДБ, так і в Росії за Путіна. У 1972 році в Україні влада завдала найбільшого після смерті Сталіна удару по інакомисленню та націонал-комунізму. З огляду на жорстокість цієї акції та українофобію, якою вона була просякнута, українські дисиденти описували її не інакше як «погром». За часів Андропова, який із 1967 року був головою КДБ, а 1982 року ненадовго став генсеком ЦК КПРС, репресії проти інакодумців повернулися «до методів, характерних для сталінської епохи»[151]. Радянська етнополітика за Брєжнєва та Андропова відзначалася посиленою радянізацією у неросійських народів шляхом їхнього зросійщення, особливо після прийняття партійно-радянських постанов 1978 і 1983 років щодо «вдосконалення» викладання російської мови у союзних республіках[152]. На місці численних радянських національностей мав постати російськомовний Homo Sovieticus. Власне, створення «нової історичної спільноти — радянського народу» — було програмною метою КПРС ще з 1961 року, а Конституція СРСР 1977 року задекларувала, що така спільнота вже існує. Не випадково це сталося тоді, коли при владі в Україні перебував Володимир Щербицький, а русифікація та репресії проти дисидентів, зокрема членів Української Гельсінської групи, досягли свого піку.

За часів Брєжнєва настроям комуністичної номенклатури були притаманні окремі аспекти націонал-більшовизму, шовінізму, расизму та фашизму. Особливо це стосувалося політичного управління збройних сил і КДБ, де тоді працював Путін. «Ідеї, що поширювалися правими, — пише Лакюр, — приваблювали генералів і маршалів»[153]. Російський націоналізм був «глибоко вбудований» у свідомість радянських правлячих еліт і став «домінуючим елементом офіційної радянської