Читати книгу - "Червоні хащі"

class="book">— Саша… — сумно повторив за ним Опанас і нарешті спустив ноги з низької пічки. — Тільки зі самого ранку, — підняв він догори вказівного пальця, — Лаврентій — злий, він чекати не буде.

— Якби тільки цей, — погодився з ним Йосип, устав і ще раз підморгнув мені, мовби космонавт, котрий приїхав у квітні в райцентр приймати дітей у піонери.

* * *

Уже зовсім стемніло, на стоянці працювало лише кілька ліхтарів, але ми б уже не заблукали, бо лишився тільки наш автобус, навколо якого кучкувалися ті, хто ще міг стояти на ногах.

Зінаїда примусово погнала всіх до туалету, бо нанервувались, а в нашому віці це іноді призводить до сумних наслідків, чого в чужому транспорті припускатися, вочевидь, не хотілося.

Після того, як Остапа поклали на заднє сидіння і заспокоїли водія, котрий обіцяв уже ніколи-ніколи-ніколи не братися за такі туристичні групи, ми нарешті поїхали додому. На правах рятівника Йосип сам обрав, де йому сісти на зворотній дорозі, чим викликав незадоволення Глаші з Раїсою, які сиділи на тих місцях раніше.

І зрозуміло, що він сів перед нами, відразу просунувши обличчя між сидіннями і знову почавши свої традиційні теревені. Після того, як ми з ним удруге розповіли Журбі, що саме сталось у хаті, Григорій знову почав перейматися долею Бродяги, який, мабуть, уже там ізвівся весь.

— Та всьо у нєго нормально, — заспокоїв його Йосип, який, мабуть, хотів іще раз повернутися до історії зі зникненням Опанаса, щоб усі зайвий раз збагнули, який він молодець. Але Журба не погодився:

— У тебе собаки були?

— Де? На тюрьме? — перепитав Йосип, зробивши здивоване обличчя. — Хотя на критке у хозяїна бил пйос, слєпой с рождєнія, Тофіком звалі, понял?

— Шо понял? — не зрозумів Журба.

— Ну Тофик — в честь Бахрамова!

— Та ну тєбя, — відмахнувся Григорій. І повернувся до мене: — А я всіх своїх собак помню. Спочатку в нас Шльондра була. Батько назвав її так, бо шлялася скрізь, сучка, і беременна весь час. Але живуча, зараза, і війну пережила, і два голоди, сімнадцять год прожила — така собака була.

Йосип скривився і спробував знову повернути розмову на вигідний курс, але Григорій ніби його не чув.

— Після Шльондри лишився її Цуцик. Так і звали. І от шо інтересно: мати була біла, а він — чорний.

— У тєбя мать тоже, наверноє, порядочная женщина била, а ти чистий чорт уроділся, — спробував перервати його Йосип, але Журба як щось починав розповідати, то його було не зупинити. І цілу дорогу додому він розказував про собак, яких тримав уже на своєму подвір’ї. Про Вовчика, Найду, і бозна вже як їх там звали.

Я рідко чув, аби Григорій так добре про людей згадував, як він про собак своїх розповідав. Мені Марія собаку не дозволяла, — тільки два коти в нас були за весь час. Але де кіт, а де собака, «друг человека»? Журба тим часом дорозказував, що останнього свого собаку, Жучка, він віддав родичам і тепер постійно перевіряв у племінника, Сергія, чи не вигнали вони того двортер’єра, бо — самі розумієте — непорядно, коли будинок хороший, а собака — безпородний.

Ми вже повернули біля наливайки до себе, і Журба підсумував:

— Я от, коли боятися починаю, ну, ви розумієте, думаю собі, що всіх своїх собак там зустріну. Обійму, поцілую і піду гуляти.

— І куда ж ви там гулять пойдьотє? — скептично примружився Йосип.

— Кудись, — відрізав Журба.

Ми приїхали. Сусіди почали будити тих, хто зморився в дорозі, ще й після такого напруженого дня, а ми все дивилися, де ж наш Бродяга.

І побачили, що у дверях стоїть Матвіївна, а наш песик бігає по двору, гавкає на автобус і мотиляє своїм куцим хвостиком від радощів. Бо навіть йому зрозуміло, що все позаду, що всі вже дома.

Глава шоста,
в якій м’ясо повертається на цвинтар і поростає травою

Ціле життя нашого будинку пульсувало в їдальні. У палатах було тісно — не розвернутись, — а в залі тобі і їжа, і книжки, й ігри. Та головне — телевізор! Ну, і люди. Ми ж тварини колективні. Тільки-но прокинулися — зібрались у їдальні на сніданок. А потому там і лишались аж до вечері. Як казали раніше — до програми «Время».

Навіть за теплої погоди мешканці будинку рідко гуляли. Й адміністрації було найлегше мати всіх перед очима, і самим престарілим довго не гулялося — сил бракувало. Я чув, що за кордоном люди похилого віку мають вештатися на свіжому повітрі по три години на добу — обов’язковий променад. Але вони не бували в Червоних Хащах, де тобі в лісі ні доріжок для прогулянок, ані лавочок, аби дух перевести. От усі й сиділи цілими днями в їдальні, тільки Карасьов снідав і зникав кудись, та Йосип годинами гуляв із Бродягою.

Сьогодні був день народження Петровича. За це він отримав ложку вершків на гарнір і врочисто розкланявся, коли його традиційно привітали хором. Жінки вже поїли і повсідалися біля телевізора, який показував, як один француз, схожий на актора Леоніда Ярмольника, бив іншого. Судячи зі схвальних оцінок, цей француз жінкам подобався.

Ми сиділи вдвох із Журбою, доїдали склеєний рис зі сарделькою і говорили собі про різне. Григорія вкотре дратувала місцева сіль. Вона була дрібного помолу й біла, а він звик до грубої, з чорними домішками, і стверджував, що вона значно смачніша. Утім, який може бути