Читати книгу - "Чому я не втомлююся жити"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Але потім життя в інший бік підштовхнуло: я і не пручався. Я зрозумів, що тут, з камерою в гущі життя, я на своєму місці. Правда, іноді моя колишня особистість дає про себе знати: інколи засмокче під ложечкою. Мені здається, розуму у мене забагато, як для репортера. Для кожної професії необхідна своя кількість розуму: тоді добре справа робиться. Якщо ти репортер — то повинен усюди бувати і всюди знімати, а потім відбирати найкраще і заносити до редакції. І менше, як кажуть, думати. Я ж іноді занадто добре розумію, чим я займаюсь і для кого працюю. Є суспільство, так? Публіка є — вона потребує мене, а я — її. Немає їм, коли бігати по вулицях і вдивлятися, вони іншою роботою зайняті: ось вони і наймають людину, яка б за них із гущі життя сюжети вивуджувала і на пізню вечерю подавала. З миру по копійці — а репортерові зарплата. Моя тітка в селі живе — то у них за таким принципом пастуха наймають: щоб він громадську череду пас. І селу погано без пастуха, і пастухові зле без села.
Все це так, і я загалом задоволений своїм життям: у мене мир з публікою, вона мій працедавець і мій споживач, я плоть від плоті. Але саме це останнє мені й не завжди подобається. Мене завжди притягували до себе ось такі диваки, як Герберт Соареш. Вони зневажають таких, як я, я знаю: а мене до них тягне чомусь: дурень я. Може, тому, що я колись рухався в їхній бік, але потім звернув на загальний шлях? А вони пішли цією невідомою стежкою і зайшли чортзна-куди, мені завжди було цікаво, куди ж вони зайшли, що мене чекало? Адже я, в принципі, теж міг би, як цей Соареш, сидіти у своїй дірі і розфарбовувати полотна, уявляючи себе Рембрандтом. Що це взагалі було б за життя?
Так що в моєму візиті до цього письменника був ще й глибоко захований особистий інтерес: мені чомусь страшенно хотілося доторкнутися до цього чужого життя. Я не міг не відчувати, що раз людина щось приховує, то їй є, що приховувати: це, власне, і було найбільш цікавим. Зазвичай не зустрічаєш такого явного небажання підпускати до себе когось: буває, що людина не любить говорити, ніяковіє — але у випадку з Соарешем я зустрівся прямо-таки з ворожою волею. Після мого третього дзвінка довірений цього дивака сказав, що пан Соареш не бажає мене бачити, і поклав трубку. Я не знав, що робити. Звичайно, можна було плюнути в його бік і піти на базар зняти сюжет про яку-небудь бабку, яка продає з-під поли гранату для терористів (торік вийшов я на таку бабку — у неї ще з війни подібні штучки залишилися). Але от не розумію себе: мені будь-що захотілося проникнути до цього Соареша і дізнатися його таємницю. Ось якщо не проникну, то помру.
Звичайно, у мене тоді й інша думка з’явилася: припустімо, я проникну до нього — чи маю я право оголювати зсередини цю людину? Погодьтеся, дивна для репортера думка. Я кажу: ці університетські роки, ці заняття малюванням я тягну за собою, як вантаж якийсь. У нас, репортерів, як: є об’єкт, є потреба його зняти на камеру. Твоє завдання — розробити план психологічного впливу, щоб об’єкт тебе підпустив до себе і здався. Більше нічого стороннього в голові: зручно, не зручно? Репортери з такими думками нікому не потрібні. З такими думками йди собі в письменники, філософи, куди хочеш — тільки подалі від репортерства. Я це зрозумів відразу, і не часто мене цей голос гриз. Я розумію, приватне життя і тому подібне. Але яке воно, до біса, приватне, якщо ти щось пишеш: назвався письменником — лізь у камеру. Суспільство бажає знати своїх героїв.
Але тут, у випадку з Соарешем, у мене ця непотрібна думка з’явилася. Я навіть подумав: ось наша, всемогутніх комашок, функція — лізти до людей і робити їх надбанням усіх. Ким би ти не був, хай навіть замкнутим всесвітом — я до тебе прийшов, розговорив тебе і — нема всесвіту. Ти всього себе розповів за півгодини — народ потішився. Народу що потрібно — обличчя побачити, інтонацію почути, таку ж, як ти сам, людину перед собою уздріти. Це народу важливо.
З такими ось думками я й прийшов до невеликого будиночка на краю села. Я все ще тішив себе думкою, що, можливо, Роберто знову мене обдурив і я побачу одного з тих літераторів, які, страждаючи комплексом геніальності, уявляючи себе Шекспіром, витрачають своє життя і життя своєї родини на нікому не потрібне заповнення паперу бездарними словесами. Я вже зняв про одного з таких сюжет, показав, так би мовити, трагедію його життя, і тепер цей тип мені абсолютно нецікавий. Я тільки думав: якого біса цей Соареш не бажає зі мною розмовляти? Зазвичай невизнані літератори чекають не дочекаються, коли до них з’явиться людина з телекамерою. Може, у нього не таємниця життя, а просто більш розвинутий ступінь неврозу? Я знав одного філософа-початківця — він уявляв себе Шопенгауером і обірвав зі мною стосунки, як тільки вийшла його незначна задрипана книженція. Щось на зразок «Категорії умовності в детермінантних системах». Він теж зневажав суспільство і телебачення, але тільки тому, що цього вимагав Шопенгауер. Пізніше він став доктором і викладав у провінційному університеті: за великим рахунком, це була схоластична бездарність — досить було прочитати три сторінки його книги, щоби все стало зрозумілим. Але на дурнів — і особливо «інтелектуальних» дуреп — він справляв певне враження своєю недоступністю.
Так-от, навколо будинку, де жив мій об’єкт, височів паркан, і я, наблизившись, натис без вагань білу кнопку дзвінка. Я вже було подумав, що дзвінок не працює або нікого немає вдома, коли почув кроки. Хвіртку в брамі відкрив чоловік років під п’ятдесят, у сорочці без рукавів, засмаглий. Він подивився на мене уважно і запитав:
— Вам кого?
— Я хотів би бачити пана Соареша.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чому я не втомлююся жити», після закриття браузера.