Читати книгу - "Політ ворона. Доля отамана"

червоні скоро землю роздаватимуть, а Григорій зовсім не вірить, що ті головорізи, які тут і останнє позабирали, щось комусь дадуть». Тож коли зійдуться брати в одну хату, у ній і дах піднімається. А коли розійдуться з неї в різні боки, мати й зовсім місця собі не знаходить.

Скільки й пам’ятає Настя, зимовими вечорами сусіди та родичі завжди збиралися разом – пряли, вишивали і обов’язково співали. Тепер таке й на думку нікому не спадало – навіть завести якоїсь сумної. Усе хвалилися, хто що чув, когось лаяли та на своє життя бідкалися. І так багато було тих поганих новин, що й довгого вечора їм не вистачало.

– Чому ніхто не цікавиться, хто ж той Сіверс? – спитала одного разу баба Палажка, переступивши поріг їхньої хати.

Навіть при згадці про того головоріза всі аж стрепенулися – думали, що знову його бронепотяг тут з’явився. Вони й так за нього не забули, але бажання зустрітися з ним ще раз ні в кого не було.

– А що про нього говорити? Такий собі прапорщик, який у роки цієї війни баламутив солдатів царської армії, – дядько Іван неначе цього й чекав. – За німецькі марки видавав підпільну газету «Окопная правда», за що був заарештований Тимчасовим урядом як німецький шпигун. Міг би й сконати у в’язниці, якби не більшовики, які згадали про Рудольфа Фердинандовича одразу після Жовтневого перевороту. З того часу він і служить їм вірою й правдою. Розбив війська Керенського під Петроградом, де й сподобався своєю жорстокістю. Саме такі люди їм і потрібні. Тому й відправили його завойовувати жовто-блакитну Україну, передусім промисловий Донбас, – навіть піт із лоба стер долонею, хоча було зовсім не спекотно. – Не сам я таке вигадав, військові на вокзалі розказували, – додав по хвилі. – Було, як наб’ється люду на ніч, то не те, що сидіти, навіть стояти ніде. І не виженеш на мороз, усе-таки живі люди. Ще добре, коли мирно ночують, а іншим разом так розійдуться, що й не втихомирити. То як наступали, то як відступали, то з полону тікали, – тільки ніяк я не збагну: чому їх часом без зброї в атаку кидали? Аби побільше побити, чи що? Не вистачало й чобіт кожному, то й в обмотках у мороз воювали. Зрозуміло, що війна затяглася, але я ніколи не думав, що так погано війська забезпечуються. І такі голодні бувають, що й сиру картоплю їдять.

– І нам вони впеклися. Хоч і гріх так казати, але ціле літо тягнуть з садів та городів усе, що бачать, – яка не добра була баба Палажка, але таке її не влаштовувало. – Ще й прогнати спробуй голодного чоловіка, він же як звір стає. Добре, хоч у хлів не лізуть, але коли курка по вулиці бігатиме, зловлять, і тільки їх бачили.

– Інший підійде до твого тину і так просить шматок хліба, що й серце твоє в зашпори зайде, – Настя й таких бачила. – Сам худющий, очі голодні, уже давно не на військового схожий, а на бездомного вонючого пса. Чого ж ти на такого перетворився? – спитала в одного. – Чому додому не їдеш? А він каже: без документів, без їжі й одежі добратися не можу. Послухав більшовиків, які агітували додому тікати та революцію робити, то і я з іншими подався. Хто ж думав, що нас одразу ловитимуть. Тепер хоч би у в’язницю не потрапити. Я не розбійник, повірте! А в очах стільки жалю, що й не передати. Не витримало моє серце – винесла йому навіть гроші на дорогу. Думаю, що поїхав.

– Ні, може, й кається, але й він у дорозі щось накоїв. Якби нічого, забрали б зброю, а самого давно на Росію відправили, як це робить твій Грицько, – махав руками дядько Іван. – І все ж це не головорізи Сіверса, – на своєму віку нічого страшнішого він не бачив. – Виходить, щойно більшовики переворот учинили, одразу й за Україну взялися, – сам аж підскочив, таке зрозумівши.

– Здається мені, що це не кінець, а лише початок, – здивувала й Настя всіх своїми словами. – Після того п’яного війська ніби все знову стало, як раніше, – а й ні. Буде продовження цієї історії, точно буде, ось побачите, – вона вже багато чого вгадала, маючи неабияку інтуїцію, але цього разу їй ніхто не заперечував.

– Яких би жертв це нам не коштувало, ми зробимо свою справу, а хто зі зброєю повстане проти совєтської влади, того живим не залишимо, – дядько Іван слово в слово переказував слова самого Сіверса. І був упевнений: раз залишили місцевим більшовикам багато зброї, значить, збираються повертатися.

– Багато влад, як зараз, теж погано, бо вони жодного рішення прийняти не можуть; а коли залишиться тільки та, яку Сіверс встановив, буде ще гірше, – такої думки була Настя. – Головна фігура – це Шаров, той, що з голови до ніг обвішаний різноманітною зброєю. Теж мені верховний комісар Ізюмського повіту! І хто цього грабіжника призначив на таку посаду? Невже харківський губернський комісар? – вона й досі не могла в таке повірити. – Ще ешелони Сіверса не встигли до Дону доїхати, як він почав заможних людей контрибуцією обкладати, навіть Митрового сина, який тримає невелику крамничку. Сказав, скільки йому захотілося – і заплати. А якщо хтось не погоджується, до того прийдуть червоногвардійці зі зброєю, які й останнє заберуть. Головне: ніхто не може його ні заарештувати, ні прогнати. Тому й тремтить уся округа, а що робити – навіть ревкомівці не знають. Усі думають, що за гроші вони скоро самі перегризуться, бо той Шаров ні з ким не хоче ділитися, навіть жодного звіту про кошти не склав. І не нагадуйте йому, бо й матюків нагне, і стрілянину підніме – бандит, одне слово. Оце така вам влада народу!

– І більшовицьких п’яниць та голодранців, які теж себе владою називають, ніхто не сприймає, – невтямки було і дядькові Івану. – То що ж робить наша Центральна Рада? Куди дивиться і чого чекає? – і про це всі хотіли знати. – Чому ж сюди війська свої не направить? Уже нічого не зрозумієш, що в нас коїться.

Говорили далі та журилися, згадали й за телеграму, яку після Петроградського більшовицького перевороту з Москви у Київ прислали. Тільки не Центральній Раді, а самому Орджонікідзе, якого Ленін призначив намісником своїх народних комісарів в