Читати книгу - "Крути 1918"

балтійських моряків і бронепотяг імені Леніна.

Загальне командування операціями — в руках пана Муравйова, якого призначено «головнокомандувачем» червоних військ в Україні. На мітингу в Бахмачі, за донесеннями наших людей, він поставив перед своїми людьми таку мету: «Наше бойове завдання — взяти Київ… Жаліти київських мешканців нема чого, вони терпіли гайдамаків — нехай знають нас і одержать відплату. Жодного жалю до них! Кров’ю заплатять вони нам. Якщо треба, то каменя на камені не залишимо».

Під командою сотника Тимченка, який без бою залишив Бахмач, не більше ніж три сотні бійців: жменька глухівських Вільних козаків, рештки куреня Смерті й Тринадцятого січового полку, бронепотяг під командою сотника Ярцева і бойовий потяг сотника Лощенка.

Невеличкий відділ петроградських червоногвардійців виїхав із Бахмача слідом за українськими частинами, але на станції Плиски наштовхнувся на потяг Лощенка і підрозділ куреня Смерті. Коротка розмова між представниками обох сторін закінчилася перестрілкою. Червоні поспішили від’їхати до Бахмача, кинувши напризволяще кількох своїх людей…

Петлюра зупинився і дозволив собі всміхнутися. Червоні були, правду кажучи, далеко не ідеальними вояками — без навчання, на самій лише пропаганді воювати важко. Проте їх набагато більше — і це теж слід було визнати і врахувати.

— …Коли пізно ввечері до Плисків прибув червоний бронепотяг, українських вояків на станції вже не було. В околицях червоногвардійці знайшли лише тіло чотового командира, який був серед тих, хто не встиг залишити Плиски за кілька годин до того. Начальник зв’язку при військах Муравйова, не зорієнтувавшись у географії залізничних станцій, поспішив повідомити до штабу Антонова-Овсієнка, що станцію Крути вже взято. Насправді ця станція ще в руках українських військ. І віддавати її не можна.

Крім тактичних завдань, точніше разом із тактичними завданнями, штаб військ УНР, а саме його відділ контррозвідки, мав вирішувати і завдання стратегічні. Тому генерал мусив залишити нараду в Петлюри і повернутися до свого кабінету. Зараз Савицький, що раніше розпочав консультації з Фошем, знову розмовляв з ним по телефону:

— Так, ви маєте слушність: ці документи наробили багато галасу. Тому всі наступні кроки ми повинні робити дуже обережно.

Маршал, якому з його далекого безпечного кабінету було краще видно, що і як робити в Україні, продовжував:

— …Наш агент передасть основні документи особисто в Києві. Треба переходити до вирішення головного питання. Невдовзі розпочнеться другий етап перемовин між Троцьким і німецьким урядом, тому треба вже завтра…

Генерал Савицький, кілька довгих секунд слухаючи «наполегливі рекомендації» з далекої Франції, нарешті зміг відповісти:

— Я розумію ступінь секретності, але нам потрібен час, щоб усе підготувати. Так, генерале, дуже цікава ідея. Візьму це під особистий контроль.

Нарешті розмова була закінчена. Генерал стомлено опустився на стілець і замислено пробурмотів:

— Якщо не вирiшимо питання сьогодні, всі наші зусилля можуть виявитися марними.

Кілька митей висіла тиша, яку порушував лише невиразний шум у будівлі генерального штабу. Біля дверей пролунали кроки, і в кабінет генерала без стуку ввірвався поручик.

— Пане генерале, записка від пана Петлюри.

Генерал Савицький розгорнув аркуш і проглянув короткі рядки. Відтак звів очі на Набоку:

— Агенти Троцького підняли повстання… Захопили «Арсенал», склад зброї на Печерську, міст через Дніпро. У Києві бої. Слід іще раз проаналізувати нашу схему.

Генерал нахилився над столом, на якому Набока кілька годин тому (а тепер здавалося, що кілька століть тому) розклав картки зі стрілками та іменами. Його погляд ковзав по всій поверхні столу, але повсякчас повертався до кількох імен: Берг, Муравйов, П’ятаков, Міщенко. Нарешті Савицький випростався і, взявши до рук фотографії Муравйова і Берга, поклав їх поверх інших угорі величезної схеми.

— Ось що я думаю, Іване… Ці двоє завжди діють окремо — та здається мені, що це ланки одного ланцюга. Повстаннями вони відволікають увагу від наступу армії Муравйова. І так по всій Україні. Хтозна, що робити нам із нашим нечисленним військом: зупиняти повстання на «Арсеналі» чи Муравйова?

Розділ 16. Повернутися живими

Гончаренко ввечері повернувся в казарму похмурий. Не зронивши й слова, пройшов повз своїх «панів студентів», суплячись іще дужче, якщо таке взагалі можливо, але й далі мовчав. І аж перед відбоєм повідомив, що навчання скінчилося і Студентський курінь завтра вирушає на фронт.

— А куди саме, пане сотнику? — поцікавився Валерка.

— Туди, де вбивають.

Ці слова Гончаренка змусили вчорашніх студентів крутитися без сну. Імовірно, не всіх, але Андрій так і не зміг заснути. Він міркував про те, що не зробив у цьому житті чогось вартісного, хоча йому вже більше двадцяти. Не зміг навіть порозумітися із Софією. Бог знає, кого вона кохає, можливо, й справді Олексу. Але зараз це несуттєво — він жодним словом не прохопився їй про свої почуття.

Сірий січневий ранок застав курінь на плацу фортеці. Проте тепер «панове студенти» не шикувались у шеренгу, не виструнчувалися за командою і навіть не вислуховували суворого командира.

У цей час провести «панів студентів» зібралися їхні близькі: прийшов і дід Володі, колись відомий хірург, і численне сімейство Валерки, і Олекса Савицький. З’явилися і дівчата — Оксана й Олеся.

Навантажений величезною триногою і важким ящиком з апаратом, прийшов і фотограф.

— Панове, панове! Ближче один до одного! Пані, відійдіть, прошу — зараз тільки панове військові! Увага! Зараз вилетить…

Спалахнув магній, і фотограф обережно сховав в окреме відділення зняті пластинки. Пан Сіверський був фотографом хорошим, проте, як літня людина, надавав перевагу перевіреним методам і не довіряв новим. Хоча вже скільки разів йому розповідали, що колоїдний метод застарів і час переходити на спеціальну плівку.

Позуючи, студенти усміхалися, навіть Гончаренко — щоправда, силувано. Власне кажучи, його усмішка більше скидалася на вищир. Сотник чудово знав, що чекає на його «воя­ків». Прагнучи не думати про погане, він сподівався на силу зброї та обіцяну підмогу, але душу свердлила одна-єдина думка: «Тільки б повернути їх додому живими».

Нарешті з фотографуванням було покінчено. Настав час прощатися.

Дід Володі розгорнув яскраву хустку і подав онукові шаблю. У тьмяному світлі зблиснула накладка на піхвах. Володя знав, що написано на ній витонченою в’яззю. Не так часто полкових хірургів нагороджували іменною зброєю. Але ж і не всі військові хірурги юнаками брали участь у Севастопольській кампанії та отримували похвалу від славетного Пирогова.

Чимала родина Валерки оточила його таким щільним колом, що Олеся заледве пробилася, щоб попрощатися з ним.

Андрій подумав, що йому ще пощастило — батька не було, а брат, який ненадовго потрапив у поле його зору, раптово зник. «Добре, що матінка нині у сестри. Тільки її сліз зараз не вистачало…»

Разом із якимсь незнайомим юнкером Андрій підхопив величезний зелений ящик.

— Андрі-і-ію! — долинув з-за спини голос брата.

— Вибач, друже, брат кличе, — пробурмотів найменший Савицький, опускаючи свій край на землю.

Юнкер кивнув і помахав комусь рукою.

— Олексо, братику! — Сини генерала обійнялися. — Здрастуй! Ви теж вирушаєте?

Олекса заперечно похитав головою.

— Поки що ні, та, мабуть, незабаром. Я прийшов провести тебе… Ні, не так. Я прийшов поговорити з тобою, а тут і нагода трапилася, та й декілька хвилин іще є. Чуєш, братику… — Олекса, на подив Андрія, збентежився і навіть опустив очі. — Я не знаю, як там буде.