Читати книгу - "Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма"

і знала, що бабушка Альона не має нічого спільного з «визволителями». У дитинстві батьки віддали бабушку Альону до родички в Полтаві, щоб урятувати малу від голоду. Самі вони померли, а майбутню бабушку Альону родичка вивезла згодом до Львова. Своєї сім’ї родичка не мала, і вона виростила вивезену дівчинку наче власну доньку. Бабушка Альона вийшла заміж за столяра, котрий мав «золоті руки» і масу приватних замовлень. Він працював у державній столярній майстерні, а вечорами «халтурив». Часті могоричі призвичаїли його до алкоголю, і, коли Аліна 19-річною вийшла заміж, а через півроку народила Галину, дід уже не жив.

Бабушка Альона була цілковитою протилежністю бабці Софії. Середнього зросту, повна, з виразними рисами обличчя, з пишними бюстом і сідницями, зі широкими вилицями та з високою «бабетою» на голові. Бабушка Альона говорила голосно, багато, експресивно, мала схильність до надмірної театралізації та до гучних істерик із будь-якого приводу чи й без нього. Після кожного свого речення вона ніби ставила виразний знак оклику. Вона мала звичку підходити до співрозмовника впритул і гарячково жестикулювати, а якщо людина відступала на крок назад, бабушка Альона ніколи не сприймала це як знак тримати дистанцію, а відразу ж приступала ще на крок, ніби боялася, що її не почують чи що співрозмовник раптом утече. Мало хто витримував тривале спілкування з бабушкою Альоною, її надмірна експресивність швидко втомлювала, і справді хотілось утекти. Мабуть, через це вона мала небагато подруг. Вона вийшла на пенсію, щойно народилася Галина, і наполягла, щоби молоді жили в неї. Протягом наступних кількох років вона мало не щодня телефонувала своїм колишнім співробітницям і ображеним голосом скаржилася, що всі її забули «і даже поговорить нема з ким». Колишні співробітниці іноді відвідували бабушку Альону, і тоді для неї наставало справжнє свято. Вона кілька днів планувала меню, а потому ще два дні не виходила з кухні. Перед приходом гостей одягала святковий халат і задоволено впирала руки в боки.

— Ох, і устала ж я! — казала вона, поправляючи перед дзеркалом бабету.

Відколи бабушка Альона вийшла на пенсію, халат став її основним одягом. Вона мала кілька «буденних» халатів, здебільшого теплих, байкових, із кольоровими квітами, а ще ситцевих, із коротким рукавом; і кілька «святкових», які відрізнялися від «буденних» лише тим, що їх носили рідше. Одяг, у якому бабушка Альона раніше ходила на роботу, тепер припадав пилом на полицях, і у більшість із цих речей вона ледве чи влізла б уже через рік пенсійного життя.

Ще тиждень після візиту колишніх співробітниць бабушки Альони сім’я доїдала приготоване. Найчастіше до бабушки Альони приходила Тамара Львовна, вихователька дитячого садочка. На відміну від колишніх співробітниць, котрі забігали на годинку і мало що їли, Тамара Львовна, як і бабушка Альона, любила раблезіанські застілля. Вони зачинялись у кухні й довго про щось говорили. Спершу намагалися шепотіти, проте розмовляти тихо не вміла жодна з них, тому, коли випивали першу пляшку домашнього яблучного вина, голоси гучнішали і восьмирічна Галина чула, як вони скаржаться одна одній на невдячних дітей, онуків і особливо зятів. Бабушка Альона нарікала і на бабцю Софію, вважаючи її зарозумілою. Вона гадала, що то бабця Софія налаштовує зятя проти неї.

— Така сухенька, маленька, а глазки — злющі,◦— характеризувала бабушка Альона бабцю Софію. — Ні, я нічого не кажу, она добра жінка. Оно і плаття мені пошила. Но якось не віриться, шо така худа людина може буть не злою.

Культ їжі, невитравний у всіх, кому довелося пережити голод, був для бабушки Альони єдиним доступним їй способом висловити свої почуття. Вона годувала всіх, кого любила, кого жаліла, кого поважала і навіть кого недолюблювала. Тих, кого любила, годувала особливо завзято.

Приблизно після третьої пляшки домашнього вина чи після першої пляшки горілки, яку приносила Тамара Львовна, повертався додому зять Тарас, батько Галини. Він не любив Тамари Львовни і вважав, що її товариство шкодить бабушці Альоні.

— Еті галичани, — скаржилася бабушка Тамарі Львовні. — Ну, совсім не гостеприїмні. Скупі і горді. Мовчать, нікого їм не треба.

Як зрозуміла вже згодом Галина, надмірна експресивність бабушки Альони та її вперті намагання втручатись у подружнє життя доньки призвели до перших тріщин у стосунках молодої сім’ї. Саме бабушка Альона з якихось своїх таємних джерел довідалася, що Тарас має коханку. Бабушка відразу ж покликала сваху, щоби порадитися. Бабця Софія прийшла. Вона була, як завжди, струнка, вдягнута в чорну спідницю й у маринарку поверх білої блузки, в чорних мештах, мала низку перлів на шиї та золоті кульчики з перлинками у вухах.

— Поміж молодих не треба лізти, — казала бабця Софія бабушці Альоні. — Нічого нікому не кажіть, і, може, все буде добре. А як будете втручатися, то вже ніц із того не буде.

Та бабушка Альона театрально закочувала очі, хапалася за серце, ковтала домашнього вина і розпачала:

— Я знала, шо з тим западенцем щастя їй не буде. Бєдна моя дєвочка. Як же нам тепер жить на світі!

Так тривало, поки Тарас і Аліна ввечері повернулися додому, а тоді вже добряче нетвереза бабушка Альона накинулася на зятя з кулаками. Тарас пішов із дому разом з бабцею Софією. У своєму подальшому дитинстві Галина пригадує батька лишень епізодично: він щоразу приносив їй дорогу ляльку, водив на морозиво, в кіно, до Парку культури. Вона їла морозиво, а він мовчки дивився на неї.

### 1950—2000

Тарас ріс слухняним хлопчиком. Його біляве волосся, водянисто-голубі очі та пухлява статура робили його схожим на янголятко. У дорослому віці він