Читати книгу - "Сліди на піску"

й нарешті стихла стрілянина; ще якийсь час ґестапівці никали згарищами, висліджуючи уцілілих євреїв, вряди-годи лунали поодинокі постріли, а далі стало тихо, й карателі, завершивши акцію, подалися в бік гімназії.

А Муца не відривався від парканного стовпа, наче приріс до нього, й каявся цієї миті: чому він тоді, в касарні, не увіп’явся в горло знавіснілому єфрейторові, не задушив його й не врятував світ від страшного лихоліття, спричиненого біснуватим злочинцем, тож настигла Муцу кара ще й за ту нерішучість, – і так минала серед димів збожеволіла вічність, і меркнув день над погарищем.

Й коли запали сутінки, Муца начебто почув бджолине дзумкотіння й пильно прислухався: та невже ще хтось залишився живим на цьому лютому морозі?… А дзумкотіння звучало все голосніше і врешті перемінилося в дитячий плач…

Муца вискочив із схованки, проліз крізь пройму в паркані, обережно ступив крок-другий й уздрів, як на грудях у мертвої Рифки ворушиться кволе бджоленя, ворушиться і плаче, й була то найменша його дитина – єдина, що зосталася з усього сімейного кагалу; він схопив закутане в лахміття тільце, притиснув до грудей і щодуху побіг до ріки… За рікою прокрапилися в снігу три рядочки слідів, і Муца пішов уперед, ступаючи в них; він падав, піднімався, вовтузився в заметах, а сліди вперто вели до забутої Богом його рідної Сакатури, й зігріла втікача квола надія, що він з дитиною врятується, бо ж напевне нікуди не подівся із села єгомосць Остап Підгорецький, який не дасть пропасти ні Муці, ні його дитині.

…Удосвіта я почув, як хтось тихо шкрябає у двері моєї плебанії, притулив вухо до одвірка: хто ж там зачаївся, та невже ще один втікач приповз із ґетто? Вчора аж трьох встиг заховати в пивниці, в тій катуші, де колись чекали кари спіймані пушкарями опришки, й назвали люди зловісну прицерковну споруду трупарнею, бо жоден збойник не виходив звідти живим на світ Божий… Не вірив я, що й ці три втікачі вийдуть колись із пивниці на волю, але інакше з ними повестися не міг – то ж люди…

Я відчинив двері, й до кімнати вкотився брудною лахмітною купою четвертий втікач; я засвітив свічку, бо ще не розсмокталися вранішні сутінки, і впізнав мого кріґсколегу Муцу Шпайхера, який притискав до грудей посиніле від холоду немовля.

Ні хвилини не вагаючись, підвів його, посадив на лавицю, знав-бо, що мій обов’язок врятувати сердечного побратима, з яким небезмай три роки гнив у окопах над П’явою. Чудом ми втрьох із Мелитоном вибралися з того італійського пекла: кутський опришок загинув потім в Україні за Україну, а ми з Муцою залишилися живими, обидва замешкали в Сакатурі, й дивом дивувалися селяни з тієї дружби між юдеєм і всечесним греко-католицьким священиком…

Не розмірковуючи, я зійшов у пивницю й сказав тим трьом євреям, які вчора прибилися до плебанії, щоб потіснилися трохи, бо матимуть ще одного співмешканця, до того ж із маленькою дитиною. Й залементували втікачі з коломийського ґетто, що цього робити ніяк не можна, бо дитину буде чутно, та й хто і в що переповиватиме її, а хто дасть їй циці, і взагалі тиха наша схованка стане голосною – хтось же таки донесе німцям, і всі до одного загинемо разом з вами, панотче…

Жиди вчинили рейвах, я зрозумів, що вони мають рацію, й коли виліз із підвалу, промовив до Муци, як тільки міг, ласкаво:

«Мусиш свою дитину десь інде заховати, Муцо, люди в нинішній біді стали добрішими, й напевне є в селі жінка з молоком, а якщо не грудьми, то пипкою зможе якось вигодувати немовля… То йди пошукай і приходь сюди сам».

Й пішов бідний Муца шукати рятівницю, хоч я сумнівався, що знайде: село невелике й до того ж я не запам’ятав, щоб хтось останнім часом кликав мене хрестити… І скажу вам по правді, мої дорогі брати і сестри, – вельми боляче мучило мене сумління, та іншого виходу не знаходив, бо ж таки раніше чи пізніше зрадив би нас усіх дитячий плач.

Минуло два дні, Муца не повертався, й зрадливо відступала від мого серця тривога: а певне хтось таки прихистив нещасного, не один я такий милосердний на білому світі… І втікачі в пивниці теж заспокоїлися.

Аж на третій день прийшов Муца – сам, без дитини – й винувато розвів руками, мовчки пояснюючи, що виконав вимогу родаків: позбувся дитини… Й тоді я вперше помітив на його обличчі отупілий вираз, він виглядав так, ніби стояв перед дулом автомата під стіною, – то був уже не колишній наївний і добродушний Муца, а втілення жаху й безнадії; я намагався випитати в нього, де дитина, але він не вмів промовити ні слова, й відтоді й донині я не почув від нього жодного людського звуку…

Й ось сидить тепер Муца на лаві під кущем бузку й хухає на бджіл, благаючи в них прощення, й мовчить, мертво мовчить, а бджоли, видно, давно йому простили – лазять по його руках, ніби пестять…

Але чому він більше не дихає на них, не зігріває – може, моя розповідь заспокоїла його, й він заснув; погляньте, яке блаженство осінило Муцине обличчя…

Нехай поспить, нехай відпочине нарешті бідолаха, бо ж досі муки совісті невпинно сточували його душу: в ті чорні дні Муца Шпайхер поховав своє бджоленятко в холодному снігу – останню бджілку із грішної пасіки.

VIII