Читати книгу - "Софія"

В анатомічному відділенні, вірніше в прозекторській, він висунув мерця з холодильника. Лукаш дивився на труп дівчини, зачаровано розглядаючи тонкі, колись плавні риси, витончені і класичні до універсальності, а зараз жорсткі після смерті. І він подумав: «Усі ми збоченці – в душі чи так просто. Навіть у словах, навіть у добрих вчинках ми маємо зрозуміти, що дії пересилюють слова, коли слова не спонукають на діло. Майже тобі Христова заповідь, але уніфікована на сучасність», – пройшлося у нього в мізках. І він укотре вловив: він думає про це, тобто про Бога і смерть. Як і про любов. Лукашу зробилося млосно. Сьогодні має щось трапитися. Не інакше, сьогодні відбудеться те, на що він чекає, а чекає він хто його знає чого.

Він зайорзав на місці. Потім зробив надріз груднини. Звичним порухом розвернув. Розглянув легені: здорові, чисті легені. Можна уявити, як вона кричала при оргазмові. Оглянув голову і заходився розпилювати череп – напевне, вона лежатиме в купі білих лілей, виглядатиме також щасливо, як і за життя; це видно по манікюру, по руках, по красивому тілі. Бідака, в труні вона виглядатиме красивою і молодою. Лукашу зробилося сумно, і він мало не заплакав. Він артистично підняв руку, покрутив нею у повітрі й обвів круглий розріз біля волосся. Йому видавалося, що він чув тихий – а може, справді – шепіт з високих анфілад, у нефах щось приховалося; зачарованість змінилася плаксивістю, страхом, і далі він нічого не пам’ятав. Єдине, що він поніс у темряву, – це причина смерті: самогубство. Коли прийшов до пам’яті, то побачив перед собою обличчя Саїда, з білим рядом клавішів зубів; одна губа Саїда підпухла від укусу; а вгорі безмежний синій простір, наче відкрилося сьоме небо, і крізь вітражі різав ніж світла, небаченого ним.

– Люди пристосувалися до жаху і навчилися отримувати від цього кайф, – він тримав Лукаша за плечі. – Головне – зробити правильний вибір. Головне – навчитися у цьому жити… Це і є пекло або рай, мій друже. Навчитися до всього пристосовуватися.

Лукаш вивільнився. Не дивлячись на Саїда, він пішов, але виходило так, що Саїд був наче за головного. Йшов повільно, наче хтось здалеку рахує кроки і невідомо коли скаже: стоп. Він зробив коло, повернувся і розкрив череп. Як консервну бляшанку. Витягнув мізки. Розрізав на чотири частини, потім ще. Саїд задоволено спостерігав за його рухами, наче бачив перед собою диво природи. Лукаш знову пішов, тицяючи упевнено пальцем кудись у простір – тицьне, опустить руку, знову тицьне. Саїд сидів на стільці, закинувши нога на ногу, наче рахуючи, курив і усміхався одними очима. У нього був вигляд людини, що холодно і розсудливо знає конечну зупинку свого життєвого дійства. І він, Саїд, забере й отримає все, що йому потрібно. І він спостерігав: Лукаш розсунув шматки мозку, вип’ятив губу, кинув скальпеля, і Саїд почув: «Мерзота!» У вітражах крилами билися птахи. Лукаш розрізав живіт і вийняв людські тельбухи. Схилився. Розтин, удар скальпеля, і печінка полетіла у формалін. Цього разу він лише поворушив губами, але Саїд знав, що то було слово: «мерзота».

– Пішов звідси, – сказав нарешті Лукаш, узяв папірця і став швидко креслити якісь квадрати, лінії. Скоро це стало схожим на топографічну мапу. Нарешті Лукаш подивився на Саїда осмисленим, налитим жовтим болем поглядом і сказав:

– Вони звірі. І звірі літом загризуть звіренятко… Вони прокинулися і прийшли за ним. А воно вийшло назустріч. Почнеться в червні, в серпні закінчиться. Багато крові, багато крові… – І втратив свідомість; несподівано звівся і сказав: – Почалося…

Саїд усміхнувся: теж мені віща Касандра. Він знав ціну таким виродкам, що багато знають, але нічого не вміють. Їх товче, трахає у всі дірки життя, але вони пропускають досвід, як малолітні діти – понос крізь пальці. Саїд сміявся так, наче глузував із самого себе. Нічого він вдіяти не міг. Смерть облизувала йому писка; вона надто близько, щоб удавати з себе героя-блазня – надто життя коротке.

Рожева вена випнулася на його скроні, запульсувала – Саїд переступив через Лукаша і вийшов на сірий бетонний плац, під вологий вітер, що більше нагадував весільний. І сказав одне слово: «надія».

Саїд помацав яйця: вони налилися хоч куди. Хо-хо, у них вийде все одразу і швидко, і вони повторюватимуть це доти… Холодний пташиний крик, чи ще щось там, вистрілив у вухах, вибухнув і потік гарячим окропом по венах. Тут, на плацу, він зрозумів, що є частиною якоїсь великої гри чи плану. Він, крутий Саїд, нічого не вирішує.

Високовольтні вежі, дроти над дорогою. Дроти гуділи і заводили Костянтина. Андрій висловив думку, що краще кінчити її на узбіччі: степ, а там кручі. Артур мовчав, а Софія переймалася маленькою плямою – можливо, то кров? – на джинсах. Ляля прийшла до пам’яті і зараз дивилася широко відкритими очима на хлопців. Софія розізлилася. Надягнула шкіряну рукавичку на ліву руку. І почала читати «Ворона» Едгара По в оригіналі. Усі мовчали і слухали, як гуде вітер і двигун, як виють над степом високовольтні дроти.

– Блядь, у мне іскри ідуть із жопи, – сказав Андрій.

– Так подрочи, уйобок, – кинув Артур, і далі вдивляючись у горизонт з розірваними перламутровими хмарами.

Потім небо потягнулося срібною стрічкою. Шоста година ранку. Стрічка неба зробилася обсидіановою, з рваними сріблястими