Читати книгу - "Стріляй, як дівчисько"

він отак запросто говорив це в присутності начальника. Тепер його кар’єрі кінець, це точно. Або принаймні його роботі інструктора, чи не так?

Ні. Мої припущення не підтвердилися. Йому не оголосили жодної догани, принаймні я не в курсі. Він і далі працював інструктором, літав з моїми хлопцями-однокласниками. Єдине, що змінилося, — мене запевнили, що нас ніколи більше не поставлять у парі. Однак після того інциденту з містером Джеффрісом, коли мене ледь не вигнали з підготовки, я не збиралася розхитувати човна.

Згадуючи це, я трохи шкодую, що не зняла тоді більшого галасу. Проте я знала: час був неслушний. Пізніше, коли я вже мала потужніше право голосу, у мене з’явилося набагато більше можливостей щось змінити, але я просто схилила у вдячності голову, що капітанові Джонсу не вдалося зрізати мене за гендерною ознакою.

Ближче до кінця підготовки капітан Воас поплескав мене по плечу і сказав:

— Отак, Дженнінґз. Ти, зрештою, втерла носа всім. Я тобою пишаюся.

Я доклала всіх зусиль, щоб він не побачив, як мені на очі наверталися сльози. Ці слова були б іще кращими, якби їх промовив мій тато; то був момент, якого я сподівалася й довго чекала. Капітан Воас цього не знав, але насправді для мене це означало навіть більше, ніж просто отримати крила. Через багато років я довідалася, що капітан Воас загинув в Афганістані (він літав на V-22 «Оспрей»), і відразу ж подумала про його дружину та дітей. Того дня світ утратив неймовірного чоловіка.

Ґрегем Басхор, другий пілот з місії «Ідеальний шторм», погодився приїхати в Мазе-Ракер і провести ритуал нашого випуску в січні 2006 року. То була неймовірна честь. Отримати перед ним нагороду за видатні академічні досягнення — просто вишенька на торті. Гадаю, я здобула б і відзнаку за польоти, якби не ті три гачки, що їх мені поставив капітан Джонс. Та це було неважливо. Усе бажане я вже мала. Крила прикололи мені до грудей, і це означало, що я перемогла. Коли я виходила з ангару, то послала йому рукою поцілунок. Світ був коло моїх ніг.

Того вечора я влаштувала у своїй квартирі велику вечірку для всього класу. Я не могла повірити, що нарешті стала пілотом Повітряних сил. Усім нам скоро доведеться поїхати на навчання з виживання, тож, поки ми не попрямували до пекла, хотілося відсвяткувати. Школа виживання в екстремальних умовах і полоні жахала більшість моїх однокласників. Усі ми чули історії, як люди знемагали від голоду в лісах або як з них вибивали дух підставні вороги на «допитах», однак я з радістю чекала на початок цього навчання. Мені кортіло потрапити туди й навчитися всього, що зробить мене ще кращим пілотом.

На вечірку я збиралась у фантастичному настрої. Я стрибнула у вузькі джинси, одягла шовковий топ без рукавів, узула шкіряні мотоциклетні черевики й почала робити шоти з «Джелло». Як виявилося, моє славетне барменське минуле знадобилося протягом усієї підготовки пілотів. Прийшли мої однокласники, а також наші наступники, готові святкувати. Коли двері з гуркотом прочинилися, мені навіть не треба було зводити очі, щоб дізнатися, хто прийшов. Зерк ніколи не стукав у двері. Він без поспіху зайшов у квартиру і дав мені «п’ять». Отепер вечірку справді можна було починати.

Через кілька годин мені захотілося перепочити від галасливих веселощів. Я вийшла на балкон на третьому поверсі й задивилася на підвішені до даху різдвяні вогники. На вулиці відчувалася прохолода; я стояла й поглядала на зірки. У сорочці-безрукавці в січні було зимно навіть в Алабамі. За якийсь час двері прочинились, і на балкон неквапно вийшов Зерк. За ним волочився шлейф із музики. Він зачинив за собою двері й став поруч. Йому не треба було питати, чому я тут. Зерк досить добре знав мене, щоб зрозуміти: я люблю хороші вечірки, але все одно лишаюся цілковитим інтровертом і завжди потребую тихого місця для відновлення сил.

Ми трохи погомоніли про те, як мені втішно їхати в школу виживання, а потім в Альбукерке на кількамісячне навчання на гелікоптері HH-60G «Пейв Гоук» — третю й останню частину підготовки пілотів. Я закінчила фазу Ракера, однак у мене не буде кваліфікації пілота-рятувальника, доки не пройду навчання на Кіртлендській базі Повітряних сил в Альбукерке (штат Нью-Мексико). У Зерка попереду було ще кілька місяців, проте незабаром і він приїде в Альбукерке.

Думаю, що на мене подіяли і алкоголь, і полегшення від того, що я нарешті отримала крила, і самотність після шлюбу з непутящим чоловіком, але, коли Зерк однією рукою обійняв мене за плечі, намагаючись зігріти в прохолодну ніч, відчуття були геть інакші, ніж десятки разів, коли ми обіймалися раніше. Я вловила, що й він став дихати по-іншому. Ми одночасно повернулися обличчями одне до одного. Я дивилася на нього — його великі, сильні руки міцно тримали мене. Я почувалася в безпеці. А дарма, бо Зерк був наче злий вовк із казок. Однак я нічого не могла вдіяти. Мені подобалося бути в його обіймах.

Він подивися вниз, на мене. Я звела голову й зазирнула в його великі темні очі.

— Пишаюся тобою, мала, — тихо сказав він.

Він краще за всіх знав, через що мені довелося пройти, щоб опинитися тут. Я звела підборіддя, і він нахилився, щоб поцілувати мене. Між нами наче пройшов заряд струму. Я гадала, що він добре цілується, і мала рацію. Поцілунок швидко став пристраснішим, і Зерк підняв мене й посадив на поручень балкона. Він прекрасно знав, що я адреналіновий наркоман, бо обожнюю висоту, тож цим рухом майже довів мене до краю в прямому й переносному розумінні. Я обхопила його ногами так, що ми притулились одне до одного.

Ураз і я, і він ніби подумали про те саме. Ми були надто близькі, щоб це все не мало значення, але не настільки, щоб між нами сталося щось серйозне. Нас, без