Читати книгу - "Прокляття дому"

привозять її сюди на вихідні і ставлять візочок, якщо надворі достатньо тепло, в саду під червоним глодом на краю малої галявини. Садівник обходить ділянку, з припаленою або вже згаслою сигарою в роті, збирає подекуди хмиз і, коли температура зростає, двічі на день встановлює поливалку для газону, звідси зрошуються грядки і галявини, ставить він її перший раз на світанку, а другий — з настанням сутінків.

Коли садівнику вже бракує сил орудувати великими садовими ножицями, молода жінка бере на себе обрізання кущів весною і влітку. Фруктові дерева, які так і не починають плодоносити, з розпорядження власника дому спилює чоловік із села, він розколює кругляки на дрова, а поліна складає в дровітні. Садівник, незмінно з недопалком згаслої сигари в роті, цілими годинами сидить на порозі бджолярні. Останні бджоли, що залишилися від його колишніх дванадцяти роїв, літають ще якийсь час після викорчування плодових дерев над галявиною, навколо вуликів, а тоді розлітаються поступово в пошуках нових місць для медозбору в навколишніх лісах. Часом біля садівника вмощуються дівчинка та її приятель з сусідського дому, тоді садівник показує їм, які на вигляд стоноги і сколопендри, показує, як вирізати сопілку з видовбаних пагонів чорної бузини, або вчить свистіти якусь мелодію на листочку бузку.

Гостя

Головне, що тут вона знову може плавати. Нехай першого разу вона й не знає, що ці порцелянові жолобки на столі призначені для того, щоб відкладати на них прибори між подачею страв. Ще менше їй вдається спроба розрізати булочку за сніданком за допомогою виделки й ножа, коли вона вирішує виправити непорозуміння попереднього дня за обідом. Обидва рази господиня дому однаково стримано усміхається, після чого обидва рази прохолодною долонею легко торкається її руки. Хліб, каже господиня, такий дорогий, що його спокійно можна брати руками. Там, звідки вона, їй ніколи не доводилося міркувати про те, наскільки дорогим є хліб і чи можна його тому брати руками чи ні. Там вона сама сіяла збіжжя, і рухи її рук, почавши від сівби та збору врожаю аж до випікання та поїдання, були однакові. А тут залишається тільки взяти готовий хліб, це ніби оболонка, під якою ховається фальшива начинка, як у різдвяній гусці. Тут, у цьому саду, на відміну від саду, який належав їй, нічого не висівають і врожаю не збирають. Тут ростуть сосни й дуби, в їхній тіні повільно розростаються кущі, садівник зрошує газон, квіти ростуть багаторічні, а кріп до картоплі мала приносить від сусідки, що мешкає на початку піщаної дороги. Тут у цьому саду всі перебувають тільки з однією метою — бути в саду. Мабуть, у своєму житті вона опинилася в потрібний момент у потрібному місці, тому що і в житті вона перебуває тільки для того, щоб бути. Є місця, вона чула про них, де таких старих, як вона, висаджують на дерево, прирікаючи їх там угорі на голодну смерть, але сьогодні старим навіть гроші дають, щоб вони змогли вижити, навіть якщо працювати в них уже немає сил. Вона ніколи не звикне до цих грошей, що їх їй дарують щомісячно за неробство. У цьому саду їй не залишається нічого іншого, як сидіти, просто сидіти посеред білого дня, склавши руки, і спостерігати за жайворонками в небі. Не барися, чує вона свій голос, поки вона сидить, вона нечутним голосом гукає: не барися, так вона гукала колись із вікна в кухні до своєї доньки, коли та теревенила на подвір'ї з донькою сусідів — тоді вона кликала доньку мити посуд, чистити рибу або патрати курей. На її голос донька негайно приходила, а її власні руки лежать зараз непорушно і не роблять нічого, і поки вона отак сидить, вона чує звук акордеона, на якому грає її чоловік, чує мовчання своїх батьків, лепетання внуків, і вона нечутно відповідає, потішає когось або беззвучно співає, чи просто мовчить, але головне, що в цьому зеленавому прохолодному озері вона знову може, коли надходить вечір, плавати, майже так, як удома.

В усякому разі чужою краще бути на чужині. Одного разу вона повернулася пішки разом з трьома онуками з міста, куди вони спочатку втекли, на своє подвір'я, спочатку вона тридцять кілометрів ішла не в той бік. Якийсь час вона працювала служницею у тих поляків, яким тепер належав дім, була служницею на своєму власному обійсті. Щоб донька змогла знайти її, коли нарешті повернеться з роботи, на яку її забрали. Її онучок хотів викопати іграшкового трактора, якого запорпав у закутку подвір'я декілька тижнів тому, коли вони тікали, але вона йому не дозволила. Донька не повернулася, до матері далекими шляхами повернулася тільки весільна фотографія доньки, котру та завжди мала при собі, фотографія потріпалася, погнулася, на звороті були якісь нотатки кириличними літерами. Ідучи до церкви через сад, донька зачепилася вельоном за кущ чорної смородини й мусила стати під вінець у порваному. Для фотографії вони замаскували порване місце, так що нічого й не видно. Донька додому не повернулася. І тоді мати, яка тепер уже була тільки бабусею, удруге вирушила в дорогу, взявши трьох своїх онуків. Адже в усякому разі чужою краще бути на чужині, аніж у власному домі.

Кульбаба тут така сама, як і вдома, і жайворонки такі самі. Зараз, коли вона вже стара, вона доросла врешті до фрази, яку чула сорок років тому від свого чоловіка. Кульбаба в її селі така сама, мовляв, як кульбаба в нього вдома, в Україні, звідки він утік, і жайворонки такі самі, казав він часто. І в Баварії, звідки його предки поїхали до Росії і куди він спочатку також збирався їхати, не знаючи про цю батьківщину нічого, крім назви, теж, безсумнівно, така сама кульбаба, такі самі жайворонки. Безсумнівно, предки її чоловіка казали колись таку саму фразу, якихось сімдесят чи вісімдесят років перед тим, як це казав її чоловік. Вона запитує себе, чи фрази рухаються до людей, чи навпаки, а може, фрази просто чекають, поки хтось їх скаже, а ще вона