Читати книгу - "Привид безрукого ката"

Учитель не приховував думок і знав, що учень їх прочитав.

— Думаю, твоя душа привидом не стане. Тяжких гріхів на ній мало. Хіба що...

Яремі не треба було розшифровувати «хіба що...» Це «хіба що...» переслідувало його у снах щороку, в той самий день, коли «хіба що...» було продане.

— Вона тебе шукає... — були останні слова вчителя.

Він заплющив очі, натиснув на мобільному телефоні, зробленому на замовлення, якусь кнопку. Ввійшов здоровенний чолов'яга в костюмі й увічливо мовив:

— Учитель просив вас провести.

Враз у голові Яреми виникло море запитань, а він не міг їх задати. Решту доведеться додумувати самому.

Джип чекав Лавника біля самого під'їзду, хоча в'їжджати на площу Ринок автомобілями було заборонено. Допомогли посвідчення, що долають будь-які заборони. Приїхали викликані туристами міліціонери — покарати порушника, подивилися посвідчення, відрапортували і поїхали.

На площі було людно: веселилася молодість, насолоджувалася життям старість. Усім було добре, бо знали, що помруть, коли прийде їх час, як нормальні люди... Може, скоро. Кажуть, через два дні кінець світу... У цю мить Ярема Сильвестрович благав Господа, щоб не передумав, щоб знищив цей гріховний світ, нехай більше не плодить таких виродків, як він. І тоді він зможе спокійно вмерти зі своєю до безтями рідною-рідною душею...

Поїхав на дачу. Спати не міг. Довго стояв на балконі, дихав свіжим повітрям, милувався місяцем, що кидав своє лякливе світло на засніжені пагорби, думав...

З голови не виходила нерозсудлива студентка-практикантка, що запхала свого носа не туди, де треба, і заволоділа інформацією, що важила більше, ніж вона. Прийшлося її ліквідувати. Так наказав учитель. А красуня була — до безтями!.. Серце розривалося від однієї думки про те, що з нею робитимуть... Жах...

Ярема ніколи не думав, що такий побожний. Згадав батьківські молитви, просив у Бога прощення і порятунку душі. У п'ятницю ввечері приїхав до Львова. Бродив домом, як зомбі. Пригорнув до себе дружину. Перецілував дітей та онуків, обійнявся із зятем. Усі думали, що він трохи випив. Така чуттєвість у нього часто проявлялася напідпитку. Потім закрився в кабінеті, нікого до себе не допускав. За десять дванадцята зателефонував сам учитель:

— Приїдь. Уже, — сказав, і слухавка запікала.

Коли востаннє бамкнув годинник на ратуші, Ярема Сильвестрович увійшов у під'їзд. Там його раптово зловило серце, і він втратив свідомість...

Після раптового інфаркту львівський суддя Лавник Ярема Сильвестрович очухався досить швидко. Перебуваючи на серйозній посаді, він звик нікого не слухати, не послухав він ні лікарів, ні дружини, зібрав свої пожитки, викликав таксі і втік з лікарні на свою казкову дачу на хутір Кернички біля Львова. Тут було, як у Карпатах: кругом пагорби, ліс, тільки замість річки — затишний повноводий ставок, живлений невтомними джерелами.

На дачі Яремі Сильвестровичу думалося краще, ніж у робочому кабінеті. Мав безперервний зв'язок на будь-який смак і надійний транспорт. А більше людині, яка має ким керувати і має голову на плечах, нічого не потрібно.

Суддя дозволив дружині з лікарем раз на тиждень його навідувати. Дітям з онуками — ні. Щоб не виникало зайвих запитань. Казав, що хоче відпочити після хвороби й набратися сил, бо попереду — купа роботи в ім'я справедливості. З ним турботлива дружина і вірний лікар погоджувалися й намагалися чимшвидше втекти, аби ненароком не нарватися на праведний гнів судді. Дуже вже після хвороби він став нервовим і вразливим. Вибухав, наче феєрверк у новорічну ніч.

Після хвороби Ярему Сильвестровича дивували дві речі: він не хотів іти на роботу і його сильно дратувала дружина. До решти всього він був готовий давно, ще зі студентських часів — чекав тільки свого часу...

Час настав. Ярема Сильвестрович зміни у житті зустрів легко. Днів зо три він свідомо нічого не робив, не планував, не згадував, — тільки прислухався до себе. Зрештою, дійшов до доволі втішних висновків: по-перше, пам'яті він не втратив; по-друге, самопочуття мав чудове, незважаючи на інфаркт; по-третє, голова була ясною, мислив навіть краще; по-четверте, зникли сумніви і жалість — з'явилася жорстока рішучість. Якщо говорити на хлопський розум — у нього просто змінився характер, решта все було так, як до інфаркту.

Проблеми, що мучили Ярему до 21 грудня, зникли самі собою. Суддя не без задоволення відзначив, що йому байдуже, де зараз його рідна душа і що з нею; його зовсім не пече, яка доля спіткала необачну студентку-практикантку — нехай не пхає носа до чужого проса.

«Мені завжди бракувало суворості», — зробив висновок Лавник, викликав машину і поїхав на кладовище попрощатися з учителем, бо на похорон лікарі поїхати йому не дозволили. Це по-перше. По-друге, вчитель сам попереджав, що він не повинен бути на похороні. Чому? Так і пішло з ним у могилу, але мучило Ярему сильно.

По дорозі Ярема Сильвестрович збагнув, що насправді ні до якого прощання з учителем його не тягне, просто він відчуває, що треба туди поїхати, бо там на нього чекає якась інформація. Переконання все більше й більше посилювалося, зрештою, щоб не спокушати долю, суддя наказав своєму охоронцю, що для загалу був водієм, щоб ішов з ним.

На цвинтарі все було, як у кіно. Вітер вив і крутив снігом, понурі могили гнітили, всміхнені фотографії мерців на пам'ятниках нагадували про вічність, попереджали не робити на землі дурниць, бо життя швидкоплинне, тіло тлінне, а душа вічна. Будь-яку людину таке насторожує. Тільки не Ярему! Він