Читати книгу - "Позаду льодовні"

дізнається, саме так і скаже). Просто Ліса отака. Така вже вона є.

Вона вийде сухою з води, я не сумніваюсь. Не думаю, що тато звернув увагу на її несподівану появу, а Джеймісон узагалі був не в стані думати. Тітка Бріджит телефонувати не стане. Вона ж бо вже роками глуха як пень. А коли вона в наступному листі між іншим згадає, що вже давненько не бачилася з племінницею, то Ліса просто пропустить цей фрагмент, читаючи листа батькові. Безсумнівно, вони з Галлораном вигадають якусь слушну відповідь, під якою Джеймісон, й у вус не дуючи, поставить свій підпис-закарлючку.

Коли я дивився на Лісу, то почувався втомленим і сердитим. Її байдужість мене зачіпає. Це аніскілечки не впливає на мої почуття до неї — повірте, я вже намагався їх позбутися, — але мені було б значно простіше, якби Ліса була іншою. Часом мені хочеться, щоб вона була більше схожою на Касс. Принаймні моя сестра знає, що для неї важливо, і не відступається від цього, хай би там що. Іноді я задумуюсь: а чи буде Ліса взагалі хоч колись бодай чимось перейматися?

Я повернув їй автобусний квиток до Лінкольна.

— Краще спали, — попередив її.

Я черкнув сірником. Ліса піднесла автобусний квиток до полум’я. Коли папір спалахнув і освітив льодовню, вона нахилилася та взяла блокнот, який так і лежав на підлозі, пошарпаний і брудний.

— Томе, що це?

— Нічого такого. Там переважно Список.

— Список чого?

Я не відповів, а за мить вона вже несла записник до входу в тунель.

— Незграба, — почала читати вона вголос, — недотепа, нечема, недоладний, уїдливий, понурий… Що це таке, Томе?

Мені було соромно, тому я просто знизав плечима та відвів погляд.

— Список хиб.

— Чиїх хиб?

— Моїх. Моїх і Касс. Касс і моїх.

Здригнувшись, вона швиргонула записник назад у болото.

— Тоді й ти краще його спали, — сказала вона.

Розділ десятий

Вона мала рацію. Минулої ночі я лежав без сну і думав про це — вона таки мала рацію. Я мушу спалити Список. Він більше не потрібен. Я прийшов сюди сьогодні вранці, і варто мені було лише погортати записник, як мене накрило хвилею гніву: сторінка за сторінкою тут самі тільки образи! Образи і більше нічого. Наші слабкості розкидані, немов горошинки перцю. Ні керма, ні вітрил — це що, про Касс? Повільний — а це про мене?

Я ненавиджу Список. Ненавиджу! Чому я так довго продовжував його вести? Я мусив давним-давно розірвати його на шматки та почати огризатися до батьків, як Касс. Раніше мені здавалося, що перемоги в цих битвах даються їй легко, як і все інше. Але зараз, переглядаючи записник, я нарешті розумію, як непросто їй було весь цей час. Нахабна і зухвала, вперта і незлагідна, недоладна і дратівлива — і так останні двадцять сторінок. Це тривало день у день, тож не дивно, що вона закинула Список.

Але вона не здається, я ж бачу. Коли їй кажуть щось типу: «Касс! Не можна отак бездумно розкидати одяг по підлозі. Його що, хтось замість тебе повинен прибирати?» — Касс одразу готова дати відсіч: «Не розумію, чого б це. Кімната ж моя, правильно? Я прибираю в ній, коли вважаю за потрібне. І нікого не прошу прибирати замість мене». Тож тепер батьки вже не так часто чіпляються до неї через дрібнички. У неї в кімнаті все так, як їй хочеться. І вдягається вона так, як їй подобається. І робить те, у що вірить. Вона потрохи починає жити власним життям.

А я? Я все ковтав мовчки. Стояв, не кажучи ні слова, і дозволяв їхнім словам нависали навколо мене й отруювати повітря, яким я дихав. А потім мчав сюди, у цю жахливу вологу підземну діру, щоб записати все до останнього слова в блокнот.

І, схоже, дотепер це мене цілком влаштовувало. Тому я й продовжував вести Список сам. У Списку всі мої вади, образи і слабкості зберігалися, немов колекція чорних висушених нічних метеликів, акуратно пришпилених рядочками. Щойно я їх занотовував у Список, вони більше не могли злітати і пурхати в мене над головою.

Однак тепер мені це не потрібно. Марно їх зберігати. Тепер я знаю: те, що про мене кажуть інші, не можна пришпилити, як мертвих висушених нічних метеликів. Я не можу стерти те, що про мене сказала Касс, а вона не може забрати свої слова назад. Вони крутитимуться в мене над головою вічно, якщо я сам не переконаюсь, що це вже неправда.

Тому я змінюся, як Касс. Та мені буде важче. Завжди так було. Але я справлюся, я переконаний, настільки переконаний, що вчора навіть віддав Касс ключ від її кімнати в обмін на усмішку, а сьогодні спалю Список на знак того, що дороги назад нема й ніколи не буде. Усе, що я написав на останніх сторінках, теж потрібно знищити. Але яка вже різниця — все одно більше нема про що розповідати.

Я приніс у льодовню останню свічку. Буду підносити до її полум’я сторінку за сторінкою. Тонкий сірий папір світитиметься над вогнем теплим привітним рожевуватим сяйвом. Я хвильку зачекаю — і обірваний нерівний край сторінки почорніє, немов магічним чином, а відтак аркуш помережать землисто-коричневі лінії, знищуючи все написане, всі ці огидні бездушні непохитні блідо-блакитні рядки, які наче промовляють: «Ці аркуші — не для