Читати книгу - "Байки проти ночі"

У четвер Ромка — хто б подумав! — підбив старших «привидів» випробувати одного з новеньких «ниткою і шторою» й увечері особисто керував усім процесом. Ренат, який і раніше був не надто товариським, здавалося, раптом замкнувся ще сильніше й рідко до когось звертався. Він багато читав, подовгу гуляв на самоті після занять у санаторній школі і навіть майже не розмовляв. Його таємничий голос теж перестав з’являтися вечорами. Щось змінилося. А може, річ була в мені, може, це я намагався не вникати в ці зміни, знаючи, що незабаром поїду. Три тижні, які здавалися мені першого дня величезним терміном, майже цілим життям, промайнули крапля за краплею… і ось — майже стекли швидкою ниткою води у клепсидрі.

Мене ще двічі відвідував Діма — у мами був робочий тиждень. Діма розповідав про домашні справи, різні новини й обіцяв, що ми неодмінно підемо разом на «Каскадерів» після моєї виписки із «Супутника». Саме він приїхав за мною й останнього дня.

Я від’їжджав до обіду, оскільки наступний автобус відходив лише через годину. Передав своїй лікарці зібраний мамою презент і попрощався з хлопцями, а Ренат, як на зло, кудись запропав. Я оббіг увесь корпус, заглянув у всі куточки, але його ніде не було. Інші теж не бачили хлопця. Однак треба було квапитися. Засмучений тим, що не вдалося попрощатися з Ренатом, я вийшов з маленького корпусу дитячого санаторію, де провів три тижні свого життя (не такий уже малий термін, коли тобі лише сім років), тримаючи старшого брата за руку. І ми рушили довгою алеєю до центрального входу.

Усе виглядало майже так само, як і двадцять один день тому. Тільки гіпсові фігури більше не здавалися такими зловісними, гілки дерев і чагарників ще сильніше оголилися, відкриваючи темні стовбури, а повітря стало холоднішим — з рота йшла легка пара, такі собі хмаристі фантоми. І ще, звичайно, ми рухалися у зворотному напрямі…

Додому.

— Гей!.. — донеслося до нас ззаду. — Гей, Юрку!

Я знав тільки одного хлопчака, який зараз міг би наздоганяти нас мокрою доріжкою алеї. Діма пройшов кілька метрів уперед і зупинився, припалюючи сигарету, а я залишився на місці.

— Ще трохи, і я би тебе пропустив, — сказав Ренат, захекавшись від бігу. Таким щасливим я його ще ніколи не бачив. — Уявляєш, за мною приїхав батько, — він показав у той бік, звідкіля прибіг.

За сотню кроків від нас неквапливо прогулювався кремезний чорнявий чоловік. Але навіть з такої відстані їхня схожість була очевидною.

— Вітаю, — сказав я, щиро радіючи за Рената. — Чорт, це здорово! Виходить, ти теж поїдеш сьогодні?

— Ні, — він, сміючись, похитав головою. — Ми їдемо просто зараз. Я тільки з тобою хотів попрощатися. І бачиш, ледве не проґавив.

— Так, а я подумав…

Ренат простягнув мені руку:

— Радий був з тобою познайомитися.

— Я теж, — у мене раптом зрадливо защипало в очах, але на душі стало якось легше і спокійніше.

Ми потисли на прощання один одному руки, і це було першим у моєму житті по-справжньому чоловічим рукостисканням. Я ще кілька секунд дивився, як він повертається назад до свого батька, а потім приєднався до Діми.

— Щасливо! — вигукнув Ренат, махнувши рукою.

Я повернувся й відповів так само.

— Разом їдете? — запитав Діма, коли ми рушили далі.

— Угу, — кивнув я. І додав: — Це мій друг.

— Я так і зрозумів, — Діма сильним щиглем запустив недопалок у кущі. — А хіба з того боку є якась дорога?

— Що?

Що… що…

Слово звучало й звучало по дивно замкнутому колу, хоча це було неможливо, бо час нездатний так сповільняти свою ходу, але воно продовжувало звучати, а я перебував у його центрі, нанизаний на цю застиглу вісь, спостерігаючи за світом, що плавно обертався навколо мене, і намагався не дивитися назад, думаючи про дорогу, якої не було, і знову швидше, швидше… Хіба може так довго тягтися історія про один раз, яку він так любив розказувати нам? Так довго не може. Але він сам ненавидів цю страхітливу невідомість, тому що завжди найсильніше з усіх нас хотів дізнатися, що ж там, за тією межею, його мучило, навіщо йому такі, як ми, він завжди хотів заглянути за неї. І того вечора, коли я повільно крізь сон почув його слова, що є тільки один спосіб про це дізнатися, і не зрозумів, світ став надто повільно обертатися навколо осі, в осклянілому часі. Я думаю, як довго може звучати слово, сказане мільйони років тому, встигаючи помітити у просвіті між хмарами блиск сонця, вперше за стільки тижнів уже все розуміючи і знаючи, що не встигну…

…А потім закінчився 80-й, і більше їх ніхто не бачив.

Що вийде, коли ти — сімнадцятирічний хлопець і твої батьки якось уранці повідомляють про свій намір поїхати у відпустку — щось на зразок їхнього медового місяця