Читати книгу - "Вовк-тотем"

конячих копит, що вели до ритуального місця, й дві колії, прокладені колесами воза. Він пішов колією й побачив старого, який помер від хвороби. Було схоже, що його тільки що залишили тут, оскільки сліди копит, ніг і колії були ще свіжими, вітер ще не встиг звіяти з них пухкий сніжок. Старий лежав на снігу горілиць і так спокійно, ніби новонароджений; його тіло вже встигло вкритися тонким шаром пухкого снігу, обличчя під білим серпанком розгладилося й ніби просвітліло.

Чень Чжень остовпів — внутрішній жах, який всю дорогу стискав йому серце, поступово змінився відчуттям набожності й святості. Було несхоже, щоб небіжчик збирався «в небуття», навпаки, він ніби йшов до Тенґера на бенкет прийняти друге хрещення святою водою й зустріти своє нове життя. Чень Чжень уперше переконався — степові монголи дійсно поклоняються вовку як тотему, адже коли в останній момент присутності людини в цьому світі її тіло стає такою відкритою й щирою жертвою, остаточно звільнивши себе від усього зайвого, чи можна ще сумніватися в щирій побожності, з якою степові монголи ставляться до Тенґера і до вовка, доручаючи їм свої душі.

Чень Чжень не наважився тривалий час лишатися в цьому святому місці, боячись потурбувати душу небіжчика чи образити святу віру степовиків, тож він шанобливо вклонився старому й повів коня назад, в обжитий степ. Він звернув увагу на те, що останній відрізок колії був надзвичайно покручений — Чень Чжень ніби бачив перед собою, як трусило візок. Він виміряв своїми кроками приблизну відстань останнього шляху небіжчика, який стисло вмістив усе вибоїсте життя степовика, — він становив сорок-п’ятдесят метрів. Людське життя таке коротке, а Тенґер — такий безмежно вічний! Найзначніші слова, які кожний, починаючи від Чингісхана й до звичайного чабана, вимовляє до неба протягом життя, — це «Передвічне небо! Передвічне небо! Передвічний Тенґере!» А степові вовки і є тими сходами до неба, якими душа степовиків сходить до Тенґера.

Через три дні в родині померлого не було помітно переполоху, тож у Ченя ніби камінь упав з душі. Чабани, які, згідно з місцевими звичаями, ходили обстежувати ритуальне місце після похорону, напевне, помітили свіжі сліди ніг і копит і зрозуміли, що заборонене місце відвідував хтось чужий, однак жоден з них його не звинувачував. Однак, якби душа померлого не піднялася до Тенґера, він би опинився в зовсім іншій ситуації. Цікавість Ченя мало не призвела до конфлікту з тотемом і табу степовиків, тож йому довелося повернутися до своєї роботи й обережно випасати овець, щоб наблизитися до цих степовиків, щодо яких він відчував ще більший інтерес, якусь містику й глибоку повагу.

У цьому році весна настала напрочуд рано — більше ніж за місяць. Після кількох вітрів степ зазолотився: з-під снігу звільнилася пожовкла восени трава, а на пагорбках з сонячного боку деінде несподівано витнулися зелені зубчики свіжої трави. Услід за цим прийшли затяжні сухі вітри й теплі дні, тож коли скотарським господарствам настав час переміщати свої оселі на пасовища в очікуванні весняного окоту, людям довелося боротися з посухою й попереджати пожежі, щоб захистити ягнят.

Ґао Цзяньчжун трохи спізнився: заробітчани, яких місцевий автопарк набирав звідусіль у бригади капітального будівництва, помітивши минулого року пожвавлення на закупівельному пункті, коли виробнича бригада Ґасмаа продавала там дзеренів, почали заздрити їм, тож випитували в мисливців місце, однак ті сказали, що всіх кіз звідти вже вирили; тоді заробітчани, прихопивши ґуаньдунського солодового цукру, прийшли підпрягтися до Баяра, однак малий відправив їх до іншої, порожньої ущелини; зрештою, ці чужинці — вихідці здебільшого з північно-східних монголів-селян — знайшли слабке місце степових монголів — горілку — й напоїли міцною гаоляновою горілкою чабана Санжа та нарешті випитали в нього місце, де заховані мерзлі кози. Вони дісталися туди першими — раніше від вовчих зграй і від Ґао Цзяньчжуна, коли тіла дзеренів тільки-но показалися з-під снігу, й отаборилися навколо місця облави, а потім — за один день — винесли звідти всіх кіз — малих і великих, гарно збережених і зіпсованих, а потім вивезли їх наступної ночі чотирма колонами машин на закупівельний пункт колгоспу Баянговь.

Конопаси другої бригади потім декілька ночей поспіль чули несамовите виття голодних вовків, луна від якого йшла порожньою ущелиною. Виття довго не вгавало, аж конопаси почали хвилюватися й пильно чатували своїх коней і вдень, і вночі, не наважуючись відступити від них ані на крок, а розкидані по юртах їхні родичі вимушені були сумувати від довгої розлуки з ними.

Невдовзі Комітет пасовища офіційно випустив оголошення про відновлення традиційних щорічних заходів у степу з відловлювання вовченят, причому цього року передбачено було набагато вищу винагороду, про що спеціально потурбувався військовий представник на пасовищі Бао Шуньґуй. Поширилася чутка про те, що цього року закупівельна ціна на шкурки вовченят буде надзвичайно великою. А як відомо, легка, м’яка й красива шкурка вовченяти є цінним і рідкісним матеріалом для жіночих курток, які на цей час уже стали улюбленим одягом дружин керівників кількох північних провінцій і «твердою валютою», якою чиновники нижчих рангів давали хабарі.

Біліґ останнім часом мовчав, тільки палив люльку за люлькою. Чень Чжень якось почув, як Старий сказав сам до себе: «Серед вовків повинен спалахнути гнів».

5

Або інакше кажуть, що предки тюрків спочатку мешкали в країні Со, що на північ від гунів. Голова їхнього племені, якого звали Апанбу, мав сімнадцятеро братів, одного з них, на ймення Ічжинішиду, народила вовчиця. Однак Апанбу вразила душевна хвороба і він збожеволів, після чого його країну знищили. Проте Нішиду міг контактувати з дивними силами й викликати вітер та дощ. Казали, що його друга дружина була донькою літа і зими. Завагітнівши, вона відразу народила чотирьох синів… Хоча ця історія дуже дивна, однак у ній ідеться про вовче сім’я.

«Історія династії Чжоу. Тюрки»