Читати книгу - "Енна. Дорога до себе"

160
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 28 29 30 ... 76
Перейти на сторінку:
не залишилося, тільки Клаповух.

Після Грицикового листа я цілу ніч не спала, згадувала маму, тата, бабусю Ганну, маленького безіменного братика. Думала і про Клаповуха. Міркувала собі так: навіть якщо Клаповух і привидівся мені день перед тим, я ж не бачила його мертвим, значить, він залишається для мене живим. А він, виявляється, і справді не вмирав. Ось, знову прибіг до мене.

— Підійди сюди! — прошу його.

Але пес навіть не ворушиться.

Спускаюся в сад, у засніжену альтанку, де ще з осені залишилося кілька старих списаних стільців, беру одного з них, тягну до воріт, стаю на нього навшпиньки. Стілець хитається, потріскує, ось-ось розвалиться, але я встигаю вчепитися руками за верхню поперечку. Дивно, але підтягуюся і перелажу так легко, ніби на мені й немає «казьонного» ватяного пальта з котиковим коміром і важких хлоп’ячих черевиків. Раз — і вже по той бік воріт. З висоти з острахом дивлюся на землю, кілька хвилин метляю ногами, тоді заплющую очі, відпускаю руки і падаю у сніг. Болю не відчуваю — підхоплююсь і хутко біжу до собаки.

— Клаповушку!

Пес раптом підводиться, обтрушується, спускається зі снігового намету на дорогу і йде від мене в бік міста.

— Куди ж ти? — кричу й кидаюся за ним.

Клаповух ніби й не чує: йде собі й іде, іноді зривається на біг і віддаляється від мене, але озирається, а тоді терпляче чекає — немов веде кудись. Ми кружляємо якимись глухими засніженими провулками, пролазимо через кілька огорож і виходимо на широку вулицю, заповнену людьми й автомобілями. З-за рогу виїжджає тролейбус. Поки я задивляюся на його роги, причеплені до дротів, Клаповух хутенько перебігає дорогу перед самісінькими колесами. Кидаюся за собакою, але хтось вчасно хапає мене за комір пальта, хапає так міцно, що аж сукно тріщить.

— Тобі що, жити набридло? — сердито кричить товстий дядечко в дорогій хутряній шапці.

— Не знаю, — знизую плечима і чекаю, поки тролейбус проїде.

Пес нетерпляче поглядає на мене, сидячи під вітриною крамниці. Підбігаю до нього і зазираю у вітрину: за склом непорушно стоять дві тендітні дівчини в розкішних шубках. Придивляюся до жовтих безбрових облич, до застиглих постатей і нарешті здогадуюся, що це — манекени. Я ще ніколи не бачила манекенів і ніколи не бачила таких гарних шубок. Клаповух уже біля них — прослизнув у крамницю і принюхується до хутра, мабуть, визначає, кому воно колись належало. Заходжу досередини слідом за собакою — там ряди шубок, аж очі розбігаються. Мені так хочеться торкнутися до них руками, ну хоча б одним пальчиком, хоча б мізинчиком!

— Мала, ти руки мила? — сердито кричить продавчиня з кутка зали.

Дивлюся на долоні і хутко ховаю їх за спину — мабуть, замастила, коли тягла з альтанки старий стілець і перелазила через ворота.

— Ану вимітайся звідси! — наказує жінка. — Теж мені модниця знайшлася!

Надворі сутеніє, а пес біжить і біжить. Ось він нарешті зупинився біля кафе з яскравою вивіскою над дверима, озирнувся на мене і прослизнув у прочинені двері. З кафе струменить тепло і духмяний аромат кави та свіжої випічки. За круглими столиками із зеленими стільницями сидять люди. Клаповух підходить до одного зі столиків і спокійненько цупить рум’яну блискучу булочку. Тлустий чоловік із обвислими щоками і тендітна жінка, які п’ють каву, роблять вигляд, що нічого не помічають. Мабуть, вони дуже культурні, думаю я. Бо мама казала, що культурна людина не повинна звертати увагу, якщо хтось за столом робить щось не так — розливає чай чи перекидає келих.

Мені також страшенно хочеться булочки — аж слина в роті набирається. Якщо Клаповуху можна, то чому не можна мені? Ковтаю слину, заходжу в кафе, зупиняюся біля того самого столика, де щойно підкріпився пес. Тільки простягаю руку до тарілки, як чоловік хапає мене за зап’ястя й щосили б’є по пальцях.

— Ти що робиш? — сердито дивиться на мене.

— А ти що робиш? Хто тобі дозволив бити дівчинку? У самого морда аж тріщить, а шкода булочки для голодної дитини! — заступається за мене чоловік за сусіднім столиком.

— А ти краще не втручайся! — зривається з місця жінка, яка п’є каву з товстуном. — Звідки ти знаєш, що вона голодна? Жебраки і злодії не тому просять і крадуть, що голодні, а тому, що ущербні, ніхто ними не займається і ніхто їх не виховує. Через таких, як ти, і розвелося стільки волоцюжок, що порядним людям вже й у кафе не можна спокійно посидіти.

— Заспокойся, Валю, — тлустий чоловік відпускає мою руку й обертається до сусіднього столика. — Послухай добру пораду: не сунь свого довгого носа до чужого проса. Чомусь сам не поспішаєш пригощати цю приблуду, за наш рахунок хочеш нагодувати. Що, пеньонзів[4] нема? Ще не заробив чи вже всі пропив?

Здогадуюся, що ці люди знають одне одного і тепер у них з’явився шанс посваритися. До мене нікому з них немає діла. Аніякісінького! Пес махає хвостом і вислизає з кафе. Біжу за ним, біжу й ковтаю сльози — мені так хочеться булочки, так хочеться, аж живіт зводить, аж нудота до горла підступає. Але я боюся в когось попросити. Бач, як тут не люблять прошаків…

Троє підлітків оточують Клаповуха. Один смикає його за вухо і штовхає

1 ... 28 29 30 ... 76
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Енна. Дорога до себе», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Енна. Дорога до себе"